Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Аватари
«Урал», що під’їхав до блокпосту, здався Ігорю знайомим. Світанок уже намагався посунути темряву далі на захід, однак та впиралася, чіплялася туманом за поодинокі дерева, кущі та плити, що частково перекривали дорогу.
Так і є. Це Жужа з четвертого батальйону.
«Урал» блимнув фарами і став перед Ігорем. На капоті дійсно було наведене слово «Жужа».
З кабіни з боку водія зістрибнув комбат. Посміхнувшись Ігорю, він скинув рукавичку і простягнув руку.
— Привіт, Алушта. Мерзнеш?
— Привіт, Вовк. — Ігор потиснув руку. — Нам не привикать до вітру. Це ви по лісах ховаєтеся, а в нас уже не шкіра — кирза. Обвітрені, як чобіт.
Обидва засміялися. Вовк зробив знак водієві «Урала», щоб протягнув трохи вперед і вбік і звільнив проїзд. Ігор дістав пачку цигарок і простягнув комбату.
— О, Алушта, непогано на блоках живуть люди, — гигикнув Вовк. — Червоне «Мальборо», класика.
— На. — Ігор витяг з розгрузки дві цілі пачки. — Волонтери вчора дали. Такий собі з Новим роком подарунок.
Комбат узяв цигарки і засунув у кишеню штанів.
— А куди це ти зрання, Вовк?
— У місто, у лікарню.
— Захворів?
— Ага. Он пів-«Урала» хворих, мать їх так.
— Тобто?
— Та до нарколога аватарів везу. Шоб засвідчив.
— Ану покажи.
— Та йди дивися.
Вовк підійшов ззаду до «Урала», відсунув брезент і зазирнув. Біля борта сидів боєць з автоматом, а далі, просто на якомусь рядні, неначе мішки з картоплею, лежали п’ятеро.
— Ніхуйово.
Вовк поздоровкався з вартовим, тицьнув йому цигарок й опустив край брезенту. Повернувся до Вовка.
- І це всі твої, комбат?
— Мої.
— А шо за привід?
— А хіба дурню привід треба? Миколая ж було? То й жеруть.
— Так а де вони у вас у лісі беруть?
— Уже вичислили. Є тут один місцевий. Торгаш, блін. Вони йому дзвонять, і він пізно ввечері на «Ниві» приїжджає під стару кинуту ферму. А ці посилають гінця.
— Хитрі, блін.
- І не кажи, як за горілкою, то ні страху немає, ні сорому. Лізуть як таргани, і до сраки патрулі й розтяжки.
— Без башні.
— А як воювать, так нікому. Та я ж і не поставлю в караул, бо нажреться, засне і виріжуть усіх.
— Ти правий. І шо з ними тепер?
— Та шо? Лікар висновок дасть, потім на суд.
— Посадять?
— Та хєр там. Війни ж немає? Немає. Значить, штраф. Аби воєнне становище, то да, а так! — Вовк зітхнув і махнув рукою.
- І багато в тебе таких?
— Слава Богу, ні. Головне — вирахували, де беруть. Завтра в ділка вже ми замовимо.
— Ото діло.
— Ага, я йому не заздрю. Ладно, Алушта, тримай краба, я поїхав.
Чоловіки поручкалися, комбат застрибнув в «Урал», і той, чмихнувши, викотився за блокпост.
Ігор провів його поглядом, повернувся на своє місце і махнув рукою стареньким «Жигулям», що спинилися біля знаку «Стоп».
Навколо вже майже розвиднилося, навіть зник туман. «А скоро Новий рік», — майнуло в голові. Ще рік війни майже минув.
Святвечір
Ромчик сидів за столом і малював. На папері вже з’явився танк, а тепер біля нього мав доповнити картину бліндаж з жовто-блакитним прапором угорі. На столі валялися олівці й точилка. Від напруги Ромчик аж висолопив язика.
Раптом збоку, на книжковій полиці, прокинувся мобільний. Цю мелодію Ромчик не сплутав би з жодною.
— Пап! — Він кинувся до полички і схопив телефон. — Привіт, пап!
— Привіт, сину! — Голос батька в трубці був трохи захриплий. — Як ти там? Шо мама робить?
Ромчик повернувся до стола і помацав танк.
— Я малюю, а мама шось на кухні варить. Святвечір же. Скоро вечеряти сідатимемо. Дать їй трубку?
— Та потім, поки з тобою давай поговоримо. Шо там у вас? Холодно у квартирі?
— Ні, тепло!
— А надворі холодно?
— Та сьогодні не дуже. Я навіть ходив на санках кататися!
— Сам?
— Ти шуткуєш? Звісно, сам! Хто у вісім років з мамою на гірку ходить?
Ромчик сів за стіл і, взявши олівець, продовжив малювать, не припиняючи розмови.
— Пап?
— Шо?
— А ти на вулиці зараз?
— Да!
— У шапці?
— Звісно в шапці, як же ж на морозі без шапки?
Ромчик закінчив бліндаж і почав розмальовувати прапор.
— А у вас зараз стріляють?
— Там, де я, не стріляють.
— Точно?
— Точніше не буває.
— Я скучив, пап.
— Сильно?
— Дуже сильно.
На мить у слухавці стало тихо. Ромчик навіть злякався, що перервався дзвінок. Та батько заговорив знову:
— Ну раз сильно, то відчиняй двері!
— Що?
— Двері відчиняй!
Ромчик відірвав погляд від малюнка і глянув у бік коридору. В цей момент у двері подзвонили.
— Мама, це тато! — Ромчик кинувся до дверей і, натиснувши ручку, штовхнув їх уперед.
У коридорі стояв батько. У берцях, камуфльованій формі й зеленій шапці. Бородатий, неначе казковий богатир!
— Тато, тато! — закричав Ромчик і кинувся йому на шию.
Той скинув рюкзак, підхопив сина і притис до себе.
— Тато, я вірив, вірив, що ти на Різдво приїдеш! — В очах Ромчика бриніли сльози, і він витирав їх об комір холодного, припорошеного снігом батькового бушлата. — Я просив у Бога, шоб ти приїхав.
Він відхилив обличчя від коміра і побачив маму, яка стояла посеред коридору й посміхалася.
— Ти знала. Ти все знала, — прошепотів Ромка. — Знала і не сказала.
— Ну, а інакше шо за сюрприз був би? — Батько зробив крок уперед і, не відпускаючи сина, однією рукою обійняв дружину. — Тепер на цілий тиждень я тільки ваш!
— А на гірку зі мною підеш? — посміхнувся Ромчик.
— А хіба у вісім років з татом на гірку ходять? — посміхнувся і батько.
— Ходять! Ще й як ходять! — Ромка ще сильніше притиснувся до нього.
Чоловік дотягнувся і поцілував дружину.
— То шо? Родина на Святвечір удома? Давай, люба, сідать до столу, я голодний, як пес бродячий.
- І голодний, і холодний! — засміявся Ромчик ще сильніше, вчепившись у шию батька.
Баба Маня
Баба Маня жила на хуторі в сірій зоні між двома світами. Її хата була в балці між двома пагорбами, де стояли блокпости супротивників. Щодня баба Маня йшла «дорогою смерті» чи в магазин на підконтрольну Україні територію, чи в протилежному напрямку — на цвинтар, де був похований її чоловік.
— Ти не ругайся, солдатику. — Бабин голос був неначе сухий вітерець. — Куди ж я без хліба?
— Та до чого тут хліб? — Військовий з позивним Сірий ледь стримував посмішку. — Ви щодня швендяєте туди-сюди. Може, ви шпіон?
— Синку, я тут усе життя прожила, я не за білих і не за червоних. Мені б дожити своє і біля чоловіка в землю лягти.
— Та ж уб’ють вас на цій «дорозі смерті».
— Хто?
— Та хто завгодно. Чи ми, чи ті. Куля — дура. Раз — і немає людини.
— Ну, значить, доля моя така, — посміхалася бабця. — Богу видніше.
Сірий не раз і не два бачив, як баба так само ходила до сепарів. Так само про щось гомоніла з ними і проходила далі на цвинтар чи куди їй було треба.
До баби звикли. Як до сходу сонця, до териконів на небосхилі чи до вечірньої стрікотні. Аж ось баба зникла. Її не було день, другий. На третій Сірий підійшов до командира.
— Шось з бабою Маньою не те. Не виходить з хати. Можна я гляну шо до чого?
— Добре, тільки як стемніє. І сам не ходи, візьми ще когось.
Сірий пішов сам. Сам, бо ніхто з вільних від чергування бійців не схотів ризикувати.