Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Далі все було як у тумані. Тетяна бігла. Бігла полями і посадками. Скільки саме, не могла б згадати і зараз. Потім був блокпост і вояки з «тридцятки». Потім ще якісь люди з СБУ, лікарі.
Потім лікарня у Дніпрі.
— Виснажена ти, — тримав за руку сивий лікар. — Хоча й боєць куди багатьом. Ти маєш бути спокійнішою, бо психіка не залізяка.
— Ну як ви собі це уявляєте? Вони ж маму з татом розстріляють!
— Ти ж точно не знаєш? Може, минеться.
Потім були нове місто, пошук житла, роботи й інституту, де довчитися. Слава Богу, чужі люди не кинули.
— Нічого, встанеш на ноги, саме й батькі знайдуться, — посміхався директор фірми, куди вона влаштувалася молодшим економістом.
Вона шукала. Писала запити, шукала в соцмережах і на «їхніх» сайтах. Дзвонила сусідам, навіть тим, які ще перед арештом слали прокльони.
— Какога хєра ти мне званішь, сучка укропская? Із-за вас у нас тут живога мєста нєт, всьо развалили! — валувала сусідка товста Зінка. — В расход пустілі тваїх, как сабакі в канавє згнілі.
Тетяна плакала, потім заспокоювалася і починала пошук спочатку. В якийсь момент перетнулася з пошуковцями, які вивозили тіла військових. За два місяці у неї взяли зразок ДНК.
— Хай буде в базі. Зараз багато перевіряємо, — ніяково стенув плечима пошуковець. — Хоча будемо сподіватися, що вони живі і таки десь на підвалі.
І ось дзвінок. Таня б упізнала голос пошуковця з мільйонів. Голова паморочилася, серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.
— Знайшли?
— Так.
- І де вони?
— Там, де їх уже ніхто не образить.
— Вони мучилися?
— Сподіваюсь, ні. Тримайся, я думаю, вони щасливі з того, що ти жива.
Тетяна дала відбій і, трохи пройшовши за течією людського моря, пірнула в найближчу кафешку.
— Що будете? — посміхнулася офіціантка.
— Мені п’ятдесят грамів гарного коньяку, келих сухого білого вина і каву.
— Когось чекаєте?
— Та вже, — сумно посміхнулася Тетяна. — Зараз батьки підійдуть.
На Батьківщину
Тарас сидів на лавці й дивився на море. Низькі, неначе налиті свинцем хмари нависли над штормовими хвилями, що з розгону налітали на пляж.
По широкій піщаній смузі, неначе здоровезна комаха, крутився трактор з причепом, що розрівнює пісок.
— Привіт.
Тарас повернув голову і побачив Миколу.
— Привіт! А я думав, ти вже не прийдеш.
— Ну, як це? Я ж знаю, що ти сьогодні відлітаєш. Як нога?
Тарас скривився і майже одразу сумно посміхнувся.
— Та нормуль. Ви зробили все, що могли. Тепер тільки час і вправи.
Микола закурив і простягнув товаришу паперовий стаканчик.
— Тримай. Американо. З цукром, як ти любиш.
— Дякую.
— То о котрій літак?
— О другій.
— А до Барселони чим?
— Зараз приїде машина.
Деякий час чоловіки сиділи мовчки, роздивляючись хвилі.
— А я завжди думав, що в Іспанії на пляжах цілий рік людно, — подав голос Тарас.
— Нє. Жовтень то вже холодно для мєсних. Плюс двадцять — це вже не комільфо. А влітку тут, як тюлені, всі лежать. І місцеві, і туристи.
— З Ерефії багато приїжджає?
— Та хватає. Но ті сюда не ходять майже. Ті поруч з готелями тусять, біля оленклюзіву.
— Вони шо, сюди бухать за стільки тисяч кілометрів їдуть?
— О, тут такі тіпажі бувають, шо й з номера не виходять. Тиждень чи півтора бухає, потім його місцеві лікарі прокапують і летить собі додому отдохнувший.
— Жесть.
— Угу.
У якийсь момент крізь буруни хмар проглянуло сонце. Жовтий промінчик пробіг по вологому ранковому піску, по купі запаркованих на березі катамаранів, по пальмах і врешті вдарив в очі чоловікам на лавочці.
— Як же тут добре! — Тарас примружив очі. — Навіть не віриться, що в цей самий момент удома війна.
— Це точно. — Микола кинув бичок у смітник і дістав ще одну цигарку.
— А я оце, за весь час навіть у морі не покупався. Доки зовсім тепло було, то ще не ходив, потім під час реабілітації сюди не доходив, далеченько. То оце й прийшов на море глянуть.
— Так лізь! — Микола посміхнувся. — Ти ж не сахарний, не розкиснеш. Це ми тут за роки еміграції вже окліматизувалися, а ти чого? Йди купнися, буде що вдома розповісти.
— Та й то правда.
Тарас скинув кросівки, стягнув футболку й спортивки. На спині, збоку і на правій нозі виразно виднілися шрами. Він покульгав до моря. Микола курив, дивився на солдата, що плескався у хвилях, і посміхався.
— А, скільки того життя?! — Він рвонув через голову футболку. — Тарас, я до тебе!
За мить у воді вже було двоє. Двоє на весь довжелезний пляж, по якому снував трактор. А ще за мить сонце остаточно відігнало хмару і залило все навколо жовтим теплим світлом.
Наука
— Бери, хлопче, цілу сітку, — посміхається мені чоловік, який, скільки я себе пам’ятаю, торгує городиною з машини в нас під домом. — Картопля гарна, сам бачиш.
Картопля дійсно гарна, як і дядько, що посміхається сірими очима з-попід розтягненої шапочки-гандончика. Чоловікові руки темні й порепані від важкої праці на землі. Одяг замизганий і пильний, однак в очах вогник, тож своє тяжке життя він живе, а не проживає.
— Текс. — Дядько виймає з машини сітку картоплі й кладе її на ще радянські підлогові ваги-площадку.
— О, раритет, — посміхаюся, доки він рухає гирки-противаги. — Ще мене у військкоматі важили. Вони хоч працюють?
— А зря смієшся, хлопче. — Чоловік встає. — Я оце років з тридцять торгую, ще з перебудови, то скажу, що краще від цих вагів немає.
— Чому це?
— Тому шо в них рівень калібровки — максимум кіло. Тобто більше не нажучать. А в нових, електронних там торба.
— Тобто?
— Умільці на оптових ринках уже давно навчилися регулювать. Але там кілограмом не розмінюються. Зважував мені один цибулю на посадку. У нього двадцять чотири кіло. А я ж бачу, шо не може буть, кажу, давай переважимо, бо сам торгую. Він у момент каже, раз свій, плати як за сімнадцять. Ото тобі й електронні.
— То шо, все настільки серйозно?
— Серйозно чи ні, а умільці вже все придумали. Раніше під вагами тумблер був, перемикали рівно-нєдовєс- перевєс. А зараз взагалі брелок як від машини. Тицьнув у кишені — і прівєт.
— О, як усе у вас…
— А ти думав? Думав, прогрес лише на службі в порядних людей? Це бізнес, дєтка. У нашому випадку, шо менше можливий рівень втручання, то покупцеві краще.
— Дякую за науку, скільки тут у сітці?
— Показує двадцять два і пів. Давай гроші за двадцять, точно в плюсі будеш. Цей агрегат не здатен нажухати навіть на два кіла.
— Дякую!
— Приходь ще, як з’їси!
Трійник Вакарчука
Якось гуляли з друзяками по Львову. Ввечері. Саме мав потягом на Київ їхати і було кілька годин. Чи то зима, чи то осінь була, карочє, холодно було. Ну а раз холодно, то я собі під ніс і наспівував: «Холодно… — причому з прононсом а-ля Вакарчук. — Голодн-о-о-о…»
Завалили в кабачок до грека знайомого. А там дівчатка сидять за сусіднім столиком. Ну я далі мугикаю.
— А у вас голос похожий на Славин, — каже офіціантка.
— Та біда мені з тим Вакарчуком, — я їй з серйозною пикою.
Кстаті, чому я так відповів, не знаю й досі. Просто якось само собою вийшло.
— Чого? — питає дівчина.
— Та просто я за нього співаю в групі, тільки нікому не кажіть.
— Як це? — кліпнула очима офіціантка.
І тут мене понесло.
— Та так склалося. Роки два тому Слава втратив голос і знайшов нас трьох. Мене, Васю з Києва і Діму з Дніпра. У нас голоси на нього схожі. Шоб ми співали, а він тільки рот відкривав. Ми підписали контракт, як виявилося потім, кабальний. І тепер співаємо. Бач, які зараз длінні в «Океанів» концерти? Одному не виспівать. Важко, коли хтось хворіє. А раз було оце, шо пацани вдвох захворіли, думав, здурію три години співать.