Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Він завжди в костюмі, бо завжди готовий, якщо згори викличуть. У крайньому разі, коли зовсім по погоді, може ходити в сорочці, однак завжди з краваткою. У нього обов’язково є водій і службова машина, яка допомогає йому швидше пересуватися в просторі для служіння народу.
У маленького чиновника наїдена пичка, рожеві гладко бриті щічки й зачіска-полубокс або споріднені варіації. Він, як мінімум, має сина і дружину, від яких раз на тиждень тікає у справах до молодої сотрудніци срєднєго звєна.
Маленький чиновник має обнесений чималим парканом будинок з башточками або колонами, який «сам спланував, оціми ручками», бо «знаєте, квартири не люблю, тягне до землі, до простору». Він дуже любить посиденьки з такими самими чиновниками, а ще більше любить бути в компанії вищих за рангом. Любить віскі, і бажано вісімнадцятирічний, бо хто ж його не любить? На його сторінці в соцмережах купа фоток, де він ручкається із сильними міра сєго, а також цитати слів, нєподвласних врємєні.
Не так давно, десь два роки тому, чиновник сильно злякався або, як казали в його дитинстві, пересрав. Він видалив фотки з вєлікімі з соцмереж, переписав будинок на тещу, послав під три чорти полюбовницю і припинив гулянки з друзями. Щодня він чекав, що паркан навколо його будинку знесуть, а його витягнуть, всадовлять в сміттєвий бак і відіпруть просто під СІЗО. Чиновник-мікроб завмер.
Однак нічого не сталося. Через деякий час усе стихло. Він спочатку витягнув голову, яку сховав у плечі, потім випростав спину, а потім і відпустив на волю втягнуте пузико. Повісив у кабінеті фото нового гаранта і купив вишиванку. Завів нову полюбовницю і запостив нові фотки з новими лідерами. Лише іноді вночі його підкидає, бо переляканий мозок знов і знов повертає його в час, коли було насправді страшно і здавалося, що таки доведеться платити за рахунками.
Вечір удома
— Тату, намалюй танк!
Малий Макс відірвався від стола, узяв олівець з аркушем і підійшов до Толіка.
— Та які питання? Зараз зроблю.
Він торкнувся губами плеча дружини, що задрімала поруч з ним на дивані, випростав руку й, обережно перелізши через неї, потягнувся до малого.
— Йди сюди!
Макс прожогом кинувся до батька, той підхопив його на руки і знову повернувся до стола.
— Так, шо в нас тут? — Він всадовив сина на коліна і поклав на стіл аркуш. — Танк, значить?
— Танк, танк, — засміявся малий.
У свої чотири він дуже любив розмальовки, а от малювати самотужки виходило не дуже.
— А який тобі танк намалювать?
— Який? — Хлопчик замислився. — Давай руський!
Толік швидко накидав контур танка зі звернутою баштою і погнутим дулом.
— Давай, малюй дим згори.
Макс, висолопивши язика, почав малювати дим над танком.
— А хто його підбив?
— Та ж ось у кущах наші з РПГ! — Толік намалював з іншого боку кущі.
— А, тоді правильно! А вертоліт намалюєш?
— Звісно! А вертоліт чий?
— Вертоліт наш! Шоб він прикривав наших бійців згори.
Толік однією рукою малював контур «пташки», а іншою куйовдив білявий чубчик сина.
— Прапор сам намалюєш?
— Ага! — Малий схопив олівці й почав наводити на борту гелікоптера жовто-блакитний стяг.
Він сопів, крехтів, час від часу слинив олівця. Толік дивився на його рухи і посміхався лише кутиками губ.
— Шо ви там, мужики, робите? — долетів сонний голос дружини з дивана.
— Тато вертоліт намалював і танк! — Макс зістрибнув з колін, схопив аркуш і підбіг до матері. — Дивися, як гарно!
— Так, гарно. — Дружина кинула сумний погляд над головою сина в бік Толіка. — А шо, крім зброї, нічого намалювати?
— А я тут будинки домалюю і дерева, — залопотів малий. — Я вмію, я зараз!
Він підбіг до столу, Толік поступився йому стільцем і повернувся на диван до дружини.
— Ну, шо вдієш? Війна в країні. Тільки про це й мови. Шо ж він малюватиме?
Дружина витерла тильною стороною долоні сльозу, що раптово з’явилася в кутику ока.
— Та я розумію. Головою розумію, а серцем прийняти не можу. У тебе о котрій потяг?
— Та ще купа часу. О п’ятій ранку. — Толік посміхнувся. — У нас з тобою ще купа часу. Вкладемо Макса, і я весь твій.
Запала тиша. Деякий час було чутно лише цокотіння годинника в коридорі та шурхіт олівця по паперу.
— Толь, ти обережніше там.
— Ну, звісно, ну чого ти? Я ж уже з досвідом.
— Та, досвід то таке. Кажуть, що найбільше гинуть або новачки, або досвідчені.
— Ну, не в моєму випадку. Тим більше, я он малюнок Максів заберу, де мене згори пацани прикривають.
Він поцілував дружину, провів долонею по волоссі.
— Усе, Макс, закінчуй малювати, пішли спать. Я тобі шось цікаве розкажу.
— Про війну, тату?
— Ну… — Толік посміхнувся дружині. — Якщо мама сваритися не буде, то трохи й про війну.
Підручник
Небо на сході світлішало. Ще кілька годин, і ніч остаточно відступить, даючи дорогу новому дню. Осінь. Вогко. Туман. Із сірого низького неба зрідка зриваються краплинки.
— Шо, Толь, знов читаєш?
Павло, пригнувшись, перебіг лисіючу осінню посадку і вскочив у невеличкий окоп, а швидше ямку з відвалом-насипом і натягненим згори шматком целофану.
— Ага. — Той посміхнувся, вимкнув телефон, у якому щось розглядав, і витягнув уперед стиснутий кулак для привітання.
Павло стукнув кулаком об кулак і звалився поруч.
— Ти ж змінився дві години тому, чого не спиш?
— Та, не схотів пацанів у бліндажі будить. Схід сонця зустрічаю. Лежу, кайфую.
Павло дістав пачку цигарок. Доки витягав одну — зламав. Матюкнувся, відкинув. Дістав іншу.
— Шо читаєш? — Закурив і пустив цівку диму вгору під целофан.
— Не повіриш! «Історію України» Субтельного. Закачав оце, як був на ротації.
— Дай глянуть.
Толік увімкнув смартфон і простягнув його товаришу. Кілька хвилин той курив, гортав сторінки і щось читав.
— А нашо воно тобі? — Павло повернув апарат Толіку.
— Ну як нашо? Погано не знати історію своєї країни. Як не знаєш, тоді й наступаєш на ті самі граблі, що й твої пращури.
— Та да, ти правий. А то оце, як я, дожив до сорока і весь час вірив у справедливого сильного старшого брата.
— Та й не ти один. Ото й вигрібаємо.
Деякий час чоловіки лежали мовчки, аж озвалася рація:
— Бусол, Вумник, ви де поділися?
— Бусол на прийомі. — Павло почухав антеною рації лоба. — Вумник зі мною, ми в гнізді відпочиваємо.
— Ясно, а то ми вас загубили.
Навколо потроху розвиднилося. Туман став щільнішим. Крізь нього ледь проглядали берізки з рештками пожухлого листя, контур посадки та присипана листям стежка.
— Ладно, Толя, піду я шось поїм та дрихнуть.
— Давай, друже. А я ще почитаю. До речі, думав після війни в інститут на історичний документи подавати.
— Ну, а шо? — посміхнувся Павло. — Ти ж і так тут історію пишеш!
У наступну мить він зник у тумані.
Толік визирнув з-під навіса. Навколо лише біло-сіре марево. Він згадав, як у дитинстві любив у таку погоду висунутися з вікна і крикнути: «Конячка!» А тоді хтось із сусідньої багатоповерхівки, той, хто теж розглядав з’їдене туманом місто, кричав у відповідь: «Їжачок!» І вони сміялися, неначе розгадали якийсь важливий шифр.
Толік уже майже крикнув, однак в останній момент стримався і посміхнувся сам собі. Війна — це не жарт. Він улігся, вмостився зручніше і відкрив у смартфоні підручник.