Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Чайка кілька разів крутнулася в повітрі біля берега, глянула на чоловіків, щось крикнула і полетіла до іншого берега.
— Так додав Марусі?
— Грошей? Канєшно, додав. Хоч і не хотіла брати. Соромно.
— Молодець.
— Та пусте то всьо. Ти як? Шо там на фронті?
— По-різному. День на день не припадає. Війна вона війна і є.
Деякий час чоловіки мовчки дивилися на воду.
— Шось ти писать менше став. — Сергій закурів іншу цигарку. — То з соцмереж не вилазив, а це, дивлюся, буває, шо кілька днів немає.
— Більше думаю. Та й гроші шукаю пацанам. А грошей тих з кожним днем усе меншає. Обносилися люди.
— То правда. Ну нічого. Як колись казали, труднощі для того й існують, щоб їх долати. Ти ж розумієш, шо в наш час за одного битого двох небитих дають. Впораємося.
— Та впораємося. — Ваня витяг телефон і глянув на годинник. — Ладно, порибалили і будя. Головне, щоб були биті, а не вбиті.
— Це точно.
Пожежа
Валік спинився біля парадняка і, знявши з плеча, повільно опустив на землю чималу сумку. Шумно видихнув і розтер затерпле плече.
— О, привіт! — З парадняка винирнув сусід Славік і простягнув Валікові руку.
— Привіт!
— А звідки це ти з таким сумарьом?
— З реабілітації. Після лікарні був у санаторії, а це вже додому.
— Я чув про те, шо сталося тоді на пожежі, - спохмурнів Славік. — Навіть бачив тебе по тєліку.
— Так, служба пожежника непередбачувана. Я навіть і не пам’ятаю, як воно сталося. Тільки стояв біля лафета, гасив вогонь, аж раптом розплющую очі, а вже в «швидкій». Уже хтось бойовку знімає з мене, шось колють.
Чоловіки помовчали. Валік витяг цигарку і закурив.
— Ну головне, живий, — мотнув головою Славік. — Усе інше то не важливо.
— Знаєш, оце лежав у лікарні і багато думав про службу. Нема її. Розвалили пожежну охорону. Як ножем зрізали. На більшість з тих, хто працює зараз, не можна покластися. Он доки мене медики відкачували, то поцупили каску, бойовку, ремінь з сокирою і навіть чоботи. І ладно б не ясно хто, так свої ж.
— Як свої? — Славко аж поперхнувся димом.
— Отак. З іншої частини. Один водій з бочки, допоки метушня була, узяв каску і собі під сидіння всунув. Інший бойовку забрав. Добре, шо не всі скоти, знайшлися нормальні, подзвонили мені пізніше, розказали.
- І шо?
— Та приходили потім, вибачалися. Мовляв, забрали не собі, а шоб не зникло. Питаю, а чого ж самі не подзвонили? Мовчать.
— Да, діла.
— А чоботи і сокира з ременем, ті з кінцями.
Валік підняв з землі сумку і накинув на плече.
— Ладно, піду.
— Бувай, сусіде, — потиснув руку Славко. — І сильно не бери до серця. Ти ж бачиш, шо навкруги? Усе скотство повилазило, повипинало назовні.
— Так, ну хоч видніше стало, хто кому Рабіновіч!
— Це точно!
Свято
Ваня з Семеном сиділи в привокзальній кафешці. За великою, від підлоги до стелі вітриною вирувало життя. Проносилися машини, бігали люди. Скло було товсте, і звуки ззовні не долітали. Місто виглядало ніби в німому, хоч і кольоровому, кіно.
— Я й досі не можу звикнуть до міста. — Семен розірвав пакетик з цукром і висипав білі кристали в чашку. — Здичавів у степу.
— Ну а як ти хотів? Вісім місяців — це не іграшки.
— Особливо до звуків важко звикаю. Шум, гам. Там звик годинами лежати в засідці тихо, як миша. І слухати. Вслуховуватися. А тут по вухах б’є, неначе в залізній бочці сидиш. Та й звуки інші.
- І на скільки ти приїхав? — Ваня обережно сьорбнув гарячої кави.
— На десять днів відпустку дали. У батька вже був. Тепер дочок провідати, поплатити дещо і назад. Ніколи не думав, що буде гнітити місто. Раніш я без нього собі життя не уявляв.
Ваня допив каву і махнув дівчині-офіціантці, мовляв, повтори.
— А шо колишня, до дочок пустить?
— Та ніби не проти. Дивно, та як пішов на фронт, то і стосунки більш-менш налагодилися. Хоч не гиркаєм одне на одного, навчилися розмовляти.
— Війна — такий час, коли все переоцінюється. І швидко.
— Ти правий. Я зі старшою щодня з фронту переписувався. А до війни їй заборонено було навіть СМС мені посилать.
— Усі ми міняємося. — Ваня взявся за другу каву. — Я от, пам’ятаєш, раніше завзятий був, усіх жизні вчив, а тепер перестав. Якщо доросла людина перебігає дорогу в чотири смуги руху, паркує на тротуарі машину або кидає сміття повз смітник, це не значить, що вона не розуміє, що робить. Усі все розуміють. І нічого моє зауваження їй не дасть. Шкода життя витрачати на таких, вчити дітей треба.
— Ну то ти ж, власне, це й робиш.
— Так, знову першачки в мене. От їх буду вчить. І вулицю переходити, і не смітити. А на дорослих забив.
— А я курить кинув. — Семен чи не вперше за розмову посміхнувся. — Шоб не залежати від тютюну. Та й у розвідці зайвий вогник чи запах ні до чого.
— О, це вже по уму. То ти куди зараз?
— Та до дочок. Старша вже, певно, зі школи прийшла.
— Та вже точно прийшла. — Ваня зиркнув на годинник. — Ну пішли, я тебе трохи проведу.
Чоловіки піднялися, Ваня поліз за гаманцем, однак Семен притримав його за руку.
— Облиш, сьогодні я.
— З якого це перепугу?
— Ну, по-перше, негоже, шоб учитель, та ще й молодших класів, за вояку платив. А до того ж у мене днями свято було.
— Яке?
— Ну яке? Професійне. День військової розвідки.
Чоловіки розсміялися. Семен штовхнув скляні двері, і в кафе увірвалися звуки міста.
Новини
— Альо, це Таня?
Таня заклякла просто посеред вулиці. Людське море від несподіванки налетіло, штовхнуло в спину, зачепило лікоть і ледь не вибило телефон. Однак за мить море змирилося і почало обтікати дівчину з боків.
— Так, це я, — промовила Таня і не впізнала свого голосу. — Є новини?
На тому кінці дроту деякий час мовчали, однак потім десь далеко, неначе з іншої планети, прилетіло одне слово.
- Є.
Їх забрали у серпні, коли навколо хати назустріч сонцю повертали голови соняхи. Під’їхала «буханка» і ще якийсь легковик. Батько помітив гостей, однак на його обличчі не ворухнувся жоден мускул.
— Таня, йди в хату. — Батько обережно взяв доньку за плечі й направив до будинку. — І не виходьте з мамою.
Тетяна неохоче відступила до веранди, потім ще крок у коридор.
— Мама! Тут приїхали! — Вона на мить випустила з поля зору постать батька.
З кімнати вискочила мати, в цей момент з двору пролунала автоматна черга.
— Тікай! — крикнула мати й вибігла з хати.
Тетяна озирнулася і побігла в дитячу. Швидко перелізла через підвіконня і, оббігши будинок, визирнула з-за рогу.
Батько лежав на землі і намагався рукою витерти заюшене кров’ю обличчя.
«Слава Богу, живий», — майнуло в голові.
Тетяна притиснулася до штукатуреної стіни будинку і дивилася на все розширеними від жаху очима.
— Можєш нє витіраться, всьо равно тєбе піздєц! — Один з чоловіків у камуфляжі копнув по ребрах. — І бабє твоєй, і дєвкє!
Троє інших заіржали. Один підійшов і приставив матері до лоба автомат.
— Ну шьто? — він говорив з кавказьким акцентом. — Допомагалась укропам? Тіпер будішь за всьо отвічать!
— Ми нічого не зробили. Де ми, а де армія? Ми просто тут живем.
— Мольчать, сука! Разбірьомся кто і што. У вас в пасьолке всє говорят, што ви за укропов.
— Навіть коли за Україну, це ще не коректувальник!
— Мольчать! — Чоловік без замаху штурхнув дулом їй у живіт.
Вона зойкнула і, зігнувшись, упала поруч з чоловіком.
— Ладно, Чех! У комендатурі розберемся. — Головний глянув навколо. — Шукайте дівку.