На каравелі "Улюбленець Нептуна"
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «На каравелі "Улюбленець Нептуна"». Краткое содержание книги:
Проте хлопчик помилився. Після ряду загадкових і незрозумілих пригод Федя з подивом і страхом переконується, що він потрапив на справжню купецьку каравелу, команда якої в усьому дотримується звичаїв давноминулої епохи. Кудряш стає свідком диких взаємин між забобонними матросами, спостерігає люте знущання капітана над своїми підлеглими. Федя наочно переконується, яка прекрасна наша дійсність порівняно з темною й відсталою добою середньовіччя.
— Ні, я не зміг би і ніхто не може…
— А я можу, можу! — заволав алхімік, побачивши, що капітан не вірить йому й не збирається відміняти свого наказу. — Виставте варту, замкніть мене на замок, але дайте всього тиждень, один тиждень!!! О, ви не пожалкуєте, я збагачу вас!..
Тінь вагання лягла на обличчя капітана. Золото йому було потрібне. Повернувшись до Доменіко, Дієго сказав;
— Може, спробувати? На той світ я його встигну відрядити й через сім днів… Як ти гадаєш?
— Так само, як і ви, — не задумуючись випалив Доменіко.
— Гаразд, — махнув рукою капітан, — спробуємо. Тільки тиждень забагато… Сьогодні що за день?
— Четвер, — мовив Хуан.
— Так ось, даю тобі… — Дієго став загинати пальці, відлічуючи дні. — Четвер, п’ятниця, субота, неділя… Ну, гаразд, і понеділок твій… Даю тобі п’ять днів, У вівторок ти покладеш мені на стіл золото. Коли ж ні-стережися! Все.
— Спасибі, спасибі, — низько кланявся Гуго. — Перед вами буде весь світ… Золото все може… — і він, задкуючи, сховався в своїй каюті.
— А ти чого вуха розвісив?! — крикнув капітан боцману. — Скликай людей, наводь порядок!
Незабаром на каравелі закипіла робота. Стукали сокири, дзижчали пилки, лаявся боцман, за своєю звичкою підганяючи матросів. Одні зашивали вітрила, другі лагодили пошкоджені борти і реї, треті поралися в трюмі, допомагаючи Луїсу. Габріель обладнував новий камбуз…
Франсіско вже встиг переодягнутися й разом з Альфансо, Педро та Доменіко зайнявся стерном. З сокирою в руці, похитуючись, поплівся на корму і Тірсо. Порівнявшись із хлопчиками, він щиро посміхнувся їм.
— Що, гороб’ята, налякалися? У ваші роки, ох-хо-хо, рано ще блукати по морях…
— А ви не знаєте, якої сили був шторм? — спитав Федя.
— Це, синку, не шторм, а шквал. Налітає він неждано-негадано і дме щосили… Часу-то в нього обмаль, ось він і надолужує… Пам’ятаю, я ще хлопчиком був, таким, як ти, — Тірсо потріпав НІанга по кучерявому волоссю. — Наше сільце лежить біля самого моря. З діда-прадіда всі рибалили. Батько теж був рибалка… Так от, якось влітку пішов я з матір’ю зустрічати батька. День був такий, що кращого годі й чекати. На небі світило сонечко, жодної хмаринки, пташки весело щебетали і море тихе-тихе… На обрії вже з’явилися човни рибалок. Попереду всіх батько. Підійшли вони зовсім близько до берега, так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. І тут… Трапилось те, чого ніхто не чекав… Миттю стемніло, подув страшний вітер. Мене жбурнуло на пісок і потягло, як тріску. Опритомнів я: мати в сльозах схилилась наді мною… Глянув на море, а човнів — жодного нема… Ось що таке шквал.
— Ну, а батько ваш? — схвильовано спитав Ніанг. — Що сталося з ним?
— Утонув… Усі рибалки потонули, хто вийшов того дня в море, — зітхнув Тірсо. — Мабуть, з місяць ридало село. Багато вдів і сиріт зосталося. Відтоді став я годувати сім’ю… А нас шестеро було в матері. Я найстарший.
— Тірсо! — почувся голос Педро. — Де ти там ходиш?
— Я тут! — обізвався Тірсо й неквапливо рушив до корми.
— Ходімо й ми, — сказав Федя Ніангові, — подивимось, що роблять матроси.
Розділ двадцять третій
Чи можна довіряти Франсіску?
Хлопчики з цікавістю стежили за Альфонсо. Скинувши сорочку, матрос обв’язався вірьовкою.
— Ти взяв ніж? — спитав Педро.
— Я десь загубив його під час клятого шквалу.
— А раптом акули? — Педро простяг Альфонсо свій ніж. — Візьми про всяк випадок.
Повільно перебираючи руками вірьовку, Педро й Доменіко спустили Альфонсо у воду. Набравши в легені повітря, матрос пірнув і за хвилину знову з’явився на поверхні, важко відсапуючись.
— Ну, що там із стерном? — перегнувшись через борт, спитав Франсіско.
— Нічого не видно… У воді каламуть.
— У нас теж так пірнають, коли шукають щось на дні, — сказав Ніанг Феді. — Тільки камінь беруть із собою. Я сам пірнав, батько вчив мене… О, пірнати дуже важко. У вухах дзвенить, груди стискає…
Ще кілька разів пірнав Альфонсо, але йому так і не пощастило знайти пошкодження. Знесиленого, його підняли на палубу. Тепер у воду спустився Педро. Проте й він не встановив, чому не діє стерно. Змученого Педро витягли нагору, й він упав на палубу. З носа бородача текла кров. Синій шрам різко виднівся на блідому обличчі, губи посіріли.