На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Капітан склав рупором долоні навколо рота і, силкуючись перекричати ревіння розбурханого океану, загукав:

— Франсіско-о! Франсіско-о!

— Я тут! — почувся за спиною голос стерничого. — Я з хлопцями закріпив гармати і шлюпки…

В цей час велетенська грімкотлива хвиля з головою накрила їх обох.

— Прокляття! — стріпуючись і відпльовуючись, вилаявся Дієго й наказав Франсіско: — Там заклинило стерно. Спробуй полагодити. Поки що йдемо проти вітру, а то б давно уже… — капітан тільки махнув рукою. — Гей, Альфонсо! Спустись у трюм, перевір, чи не протікає вода! Педро, мабуть, змило хвилею…

Не встиг Альфонсо зробити й двох кроків, як нова хвиля звалилася на “Улюбленця Нептуна”. Гігантський багатопудовий водяний вал збив з ніг, закрутив і поніс матроса по похилій палубі. Відчайдушним рухом Альфонсо вдалося вхопитися за борт шлюпки. Це врятувало його. Дочекавшись, коли хвиля збігла, він стрімголов кинувся до люка, рвучко відчинив його і сховався в трюмі.

Тьмяний ліхтар, що погойдувався на гаку, ледве освітлював то одну, то другу частину трюму. Шпангоути погрозливо тріщали під важкими ударами валів. Океан ніби здоровенними молотами гупав у борти каравели… Тримаючись за перекладини, Альфонсо повільно просувався вперед. Він хотів зняти ліхтар і подивитися, чи не пошкодило обшивку. Час від часу Альфонсо зупинявся й прислухався, чи не шумить де вода, надходячи в трюм. Зненацька він почув приглушені голоси.

Матрос зупинився здивований. Хто міг затіяти в трюмі розмову у такий тривожний час? Прислухався. Проте розібрати що-небудь було неможливо. Зацікавившись, матрос обережно підкрався до стосу якихось ящиків і присів за ними. Коли очі звикли до напівмороку, він побачив Педро, що сидів на барилі. Хто був другий, Альфонсо впізнати не міг, бо той повернувся до нього спиною.

— …Що ж тут питати? — сердито казав Педро. — Навряд чи ми вціліємо. Вітер шаленіє ще дужче. Океан оскаженів. Чуєш, як бухає. Так що, вважай, недовго залишилось чекати. Сьогодні й рушимо на той світ… А все через тебе!.. Догрався, дохитрував… — Педро спересердя сплюнув. — Брехав мені, старий собако, а я розвісив вуха — слухав… Добре, що нікого не підмовив… Я вже й Альфонсо не вірю… Хитрує бестія… Підлабузнюється до Кривого, свою шкуру береже…

— Зрозумій же, не про себе я думав… — проскрипів другий.

Альфонсо впізнав голос Гуго. Матрос не вірив своїм вухам. Він чув від боцмана, що алхімік утонув, а виявляється, що ні! Гуго сховався від капітана, боячись розправи.

— Мені вже недовго лишилося жити, — сказав алхімік, — повір же, що я полюбив тебе, як рідного сина… Для тебе все робив… Клянусь перед лицем смерті, що кажу правду. Я все робив, щоб ти став таким, як великий корсар Хайр-ед-Дін Барбаросса… Адже це він тисяча п’ятсот двадцять третього року від Різдва Христового став правителем піратської держави в Алжирі. Якщо ми зостанемось живі й захопимо “Улюбленця Нептуна”, то створимо таку ж державу. Я вже и місце підшукав для неї. Кращого не знайдеш… — І алхімік став вимальовувати картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на перехресті важливих морських шляхів з Європи у щедру на золото й слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай і щойно відкриту іспанцями Америку…