Таємниця індіанського острова
- Автор: Кристи Агата
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-01222-9
- Переводчик: Вадим Хазін
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця індіанського острова». Краткое содержание книги:
«За двадцять хвилин чотири… лише за двадцять хвилин чотири. Либонь, годинник спинився… Ні, ні, я нічого не тямлю… Таке не може статися, але сталося!.. Чому ми не прокидаємося? Настав день Страшного Суду! Ні, ні, тільки не це… Якби я міг хоч трохи прикинути розумом… Але моя голова… щось трапилося з моєю головою — вона буквально розколюється… Таке не може статися… Котра година? О боже, лише без чверті чотири».
«Зберігати спокій… Тільки не губитися… І тоді це надто просто… все продумано… Жоден не повинен запідозрити… Я мушу виборсатися… за всяку ціну!.. Чия черга зараз — ось у чім справа. Чия черга? Певно… так — його!»
Годинник вибив п'ять, усі аж підскочили від несподіванки.
— Хто хоче чаю? — спитала Віра.
— Я, мабуть, не відмовлюсь, — сказав Блор.
Віра підвелася.
— Піду приготую. А ви всі можете лишитися тут.
— Люба моя, — ввічливо зупинив її Уоргрейв. — Мені здається, що ми всі вважаємо за краще піти з вами разом і подивитися, як ви це робитимете.
Віра поглянула на нього і нервово засміялася:
— Ну звичайно ж, я мала цього чекати! П'ятірка рушила на кухню. Віра приготувала чай і випила з Блором по чашечці. Інші пили віскі…
Вони відкоркували нову пляшку і витягли сифон із зельтерською водою з непочатого ящика, забитого цвяхами.
— Береженого бог береже, — промимрив суддя.
Потім усі повернулися до вітальні. В кімнаті було темно, незважаючи на літній час. Ломбард повернув вимикач, та світла не було.
— Нічого дивного, — зауважив він, — мотор не працює. Нема Роджерса, нікому налагодити. Ми, мабуть, змогли б його завести, — додав він якось невпевнено.
— Я бачив у коморі пачки свічок, — сказав суддя, — вважаю, це буде простіше.
Ломбард вийшов з кімнати. Інші четверо продовжували стежити одне за одним. Згодом Філіп повернувся з пачкою свічок і купкою блюдець. Запалив п'ять свічок і розставив по кімнаті. Годинник показував чверть на шосту.
У двадцять хвилин на сьому Віра захотіла піднятися до спальні — намочити холодною водою голову й скроні. Запаливши свічку, накапала воску в блюдечко й закріпила на ньому свічку. Потім вийшла з вітальні, залишивши там чоловіків, і причинила за собою двері. Піднялася сходами, пройшла коридором до своєї кімнати. Відчинила двері, зайшла, але відразу ж завмерла на порозі. У неї мимоволі почали роздуватися ніздрі: вона відчула запах моря… Точнісінько такий, як у Сен-Треденнику…
Помилитися вона не могла. Не дивно, що на острові все пропахло морем, але це був не той запах, який приносить морський вітер. Саме такий, запах був тоді на пляжі… Коли приплив убув і сонце почало припікати порослі водоростями скелі… «Можна мені поплисти до острівця, міс Клейторн?» «Чому це мені не можна поплисти до острівця?..» Паскудний, зіпсований виплодок! Подумати тільки — коли б його не було, Х'юго був би багатим і міг одружитися з дівчиною, яку кохав…
Х'юго!.. Він десь тут, зовсім поряд. Напевне, чекає на неї в кімнаті…
Вона зробила крок уперед. Порив вітру, що увірвався крізь вікно, загасив свічку. Настала абсолютна темрява… Віру пойняв жах… «Не будь дурною, — мовила вона собі, — чого це ти так боїшся? Всі четверо зараз там, унизу, в кімнаті нікого нема — не може бути. Тобі приверзлося, дівонько».
Але ж запах — запах пляжу в Сен-Треденнику — не був грою фантазії. Це був незаперечний факт!..
Певно, в кімнаті таки хтось є… Вона щось чула — так, виразно чула якийсь шелест. Ніяких сумнівів бути не може. Вона прислухалася, і в цю мить холодна липка рука доторкнулася до її горла — змокріла рука, що тхнула морем…
Віра зарепетувала щосили, перелякано прохаючи допомоги. Вона не чула переполоху, що знявся у вітальні, не чула гуркоту перекинутого в метушні стільця, не чула, як із гуркотом розчинилися двері й знизу, переплигуючи через сходинки, чоловіки бігли їй на допомогу. Вона не відчувала нічого, крім безмежного жаху. На порозі з'явилися чоловіки зі свічками в руках. Кімната освітилася.
— Що за чортовиння?
— Що тут скоїлося?
— Боже, що це?
Віра стріпнулася, зробила крок убік, але непритомна впала на підлогу. Над нею нахилилися чоловіки, хтось почав робити їй штучне дихання, але вона все це сприймала у якомусь напівсні.
— Боже ж мій, подивіться тільки-но сюди! — почула вона, розплющуючи очі. Чоловіки, збившись докупи, дивилися вгору — зі стелі звисала довга стрічка морських водоростей, що тьмяно виблискували при світлі свічок. Он що здалося їй у темряві холодною вологою рукою утопленика, котрий прийшов із того світу, щоб її задушити! Віра істерично зареготала.