Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
Ще більшою повагою користувалася мирта серед давніх іудеїв, де називалася «абот» і вважалась емблемою миру. Єврейські закони зобов'язували прибирати нею намети під час семиденного свята виходу з Єгипту, коди всі іудеї мали запасатися плодами добра (лимонами), пальмовими гілками та гілками плакучої верби. Таке поєднання цих рослин називалося у них «арганг мінім» й містично повинно було відображати єднання божества з його творінням, причому лимони представляли самого Творця, пальмова гілка — духовне начало, мир-
та — небо з усім зоряним світом, а плакуча верба — землю з її численними мешканцями.
Саме в миртовому кущі явився Захарії ангел, що провістив відновлення царства Ізраїльського, внаслідок чого її гілками приписувалося прикрашати у дні свят скінію і взагалі застосовувати під час релігійних церемоній. Крім того, миртовими вінками іудеї прибирали покійників, цей звичай свого часу був запозичений і християнами, та пізніше заборонений отцями церкви як нехристиянський. А ось мирта як атрибут головного убору наречених й досі побутує в деяких країнах, особливо у Німеччині.
Не менш шанобливо ставилися до мирти й давні греки. За їхніми віруваннями, це не просто витвір землі, а рослина, котра з'явилася з волі Мінерви, богині мудрості, як каяття і пам'ять про легковажно вчинений нею злочин.
Про цей випадок грецька легенда свідчить:
«Серед численних німф, лісових мешканців околиць Афін, особливо подобалася Мінерві красуня Мірсина. Вона завжди замилувано дивилася на неї, вдовольняла усі її примхи. Та любов однієї жінки до іншої часто чаїть у собі небезпеку — самолюбство. Так сталося й цього разу: витончена, доладна й довершена Мірсина перемогла богиню на змаганнях з бігу та боротьби. Мінерву боляче вразила заздрість, і в нестямі богиня убила Мірсину. Одначе, опам'ятавшись, вона вжахнулась скоєним злочином, сотворила молитву до Зевса та інших богів, щоб вони залишили їй хоч який-небудь спогад про її дорогу улюбленицю. Боги зглянулися, і з тіла Мірсини виросло таке ж довершене деревце — мирта.
Побачивши його, Мінерва заридала, обняла й не захотіла більше розлучатися з ним. Але даремно вона обіймала його, голубила — чудесна мирта залишалась тільки незворушним зеленим пам'ятником, гірким нагадуванням про чарівне, загублене нею створіння».
Очевидно, через це мирта не відігравала ніякої ролі у ритуалах Мінерви, й вінки з неї підносили богині лише у рідкісних випадках. Вона стала деревом, присвяченим Венері, котра, як свідчить легенда, виходячи голою з морських хвиль на острів Цитеру, сховалася від напасника-фавна за миртою.
За іншою легендою, вінком із мирти Венеру увінчали в знаменитій суперечці про найкращу з жінок, і нібито завдяки саме тому вінку Паріс і віддав богині яблуко. На згадку про цю Приємну подію Венера зробила мирту своєю улюбленою рослиною й сама себе нерідко називала Міртеа, що, одначе, не заважало їй застосовувати гілку мирти як різку. Кажуть, що вона висікла такою різкою Психею, коли та надумала порівнятися з нею у красі.
У святкуваннях на честь Венери, які щорічно відбувалися у квітні, всі учасники, а також присутні юнаки й дівчата увінчувалися миртовими вінками. Ними ж увінчували в день шлюбу й наречених, причому саме дерево, як свідчить Катон, римляни так і називали — шлюбною миртою (Myrtus conjugalis).
Крім свят Венери, мирту застосовували також в Єлевзинських урочистостях на честь Церери, Прозерпіни й Вакха; і, що характерно, часто вона витісняла навіть плющ — незмінний атрибут таких церемоній.
На шостий день свят Вакха-хлопчика (його ще називали — Якх) у вінку з мирти несли до храму Церери, де уславлювали цілу ніч, оспівуючи в особливому, складеному на честь цієї події, гімні. Тут же, у святилищі Єлевзинського храму, миртою увінчували й статую Церери, такими ж вінками прикрашали й усіх жерців.
Згодом мирту присвячують також і супутниці Венери — Грації, внаслідок чого Грація-статуя тримала в руках, крім троянди й гральної кості (символи краси й безтурботної юності), — миртову гілку, атрибут чуттєвого кохання.
Нарешті, достойне місце миртові вінки займають в Елевтеріях — іграх на честь свободи. Ними прикрашали під час процесій усі колісниці на острові Кріт і в Коринеї, відзначаючи свята-Гелотії на честь богині місяця — Європи, цього дня завжди урочисто несли величезний миртовий вінок, що у поперечнику сягав семи сажнів.
Проте мирта мала значення не лише у релігійних ритуалах греків, але й у їхньому громадському житті й домашньому побуті.
Так, вищі афінські чини носили миртовий вінок на ознаку влади, з миртовими ж вінками в руках з'являлися й прохачі, бажаючи викликати співчуття; миртою прикрашали переможців на Істмійських іграх, заквітчували статуї загиблих героїв, увічнюючи їхню пам'ять, будинки, де відбувались весілля, гостей, зображення богів, якщо зверталися до них по допомогу. Так, наприклад, до нас дійшла розповідь про те, що пелопоннеський житель Тантал, прагнучи добитися, аби Гіподамія, дочка Енома, вийшла за нього заміж, звелів покрити миртами усю статую Венери Лемноської.