Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Місис Пот того вечора була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чималою мірою завоювати її прихильність, І вона, не вагаючись, довірливо сказала йому, що містер Піквік — „привабний старенький".
Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках „Павича", коли двоє друзів розпрощалися з гостинними господарями й пішли до своїх спалень.
Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, тупіт коней розлягались по вулицях вже на світанку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій пожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різноманітності.
— Ну, що, Сем, — звернувся містер Піквік до свого слуги, який з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет, — все кипить, я чую.
— Інтересна гра, сер, — сказав Сем. — Наші зібрались біля „Ітонсвілського Герба" і кричать так, що аж тремтить усе.
— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Сем?
— Я такої відданості не бачив ще ніколи.
— Енергійний народ, правда?
— Напрочуд. Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони досі не луснули.
— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся, — сказав містер Піквік, визираючи у вікно.
— Авжеж що свіжі,— згодився Сем, — ми з двома слугами з "Павича" після вчорашньої вечері здорово обполоснули тих незалежних.
— Ви облили виборців? — жахнувся містер Піквік.
— Та ще й як! — ствердив Сем, — Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному та під насос. Тепер вони всі в повному порядку. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.
— Не може бути! — скрикнув украй здивований містер Піквік.
— Що з вами, сер? Хіба ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь! в цьому немає нічого дивного,
— Нічого? — повторив містер Піквік.
— Нічогісінько, сер, — відповів його слуга. — Увечері напередодні минулих виборів, супротивна партія підкупила служницю з „Ітонсвілського Герба", щоб вона заправила дечим бренді з водою чотирнадцяти виборцям, що там стояли.
— Що ви звете „заправити бренді з водою"? — не зрозумів містер Піквік, — Підсипала туди опіуму, — пояснив Сем. — І будь я проклят, коли вони не спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти в ліжко знову.
— Оригінальні тут порядки, — зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок, і зібралася вся родина.
З сніданням не барилися. Кожен з джентльменів прикрасив свій капелюх величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місис Пот. Містер Вінкл запропонував супроводити леді на дах будинку поблизу місця виборів, а містер Пот та містер Піквік пішли до „Ітонсвілського Герба" самі. Із одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх „мужі ітонсвілські", у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо кричали "ура!“
Довго й голосно лунали вітальні вигуки, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку", коли у вікні над юрбою з’явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіазм, коли вельмишановний Семюел Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, мімікою висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській газеті".
— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.
— Все, дорогий сер, — відповів чоловічок.
— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.
— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на лицю стоїть двадцятеро добре вимитих людей, кожному з них ви стиснете руку. Серед них — шість матерів з немовлятами на руках. Кожне з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер, це завжди справляє добре враження.
— Зверну, — пообіцяв вельмишановний Семюел Сламкі.
— А якби ви, дорогий сер, — закінчив обачний чоловічок, — якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.