Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, вихід із тяжкої ситуації знайшов ще молодий тоді фізик Карл Фрідріх, нащадок баронів фон Вайцзеккер. Син видатного дипломата, він був добре прийнятий на верхівці влади, в нацистських колах. Він же й розладував ситуацію, представивши її так, що теорія відносності є науковою істиною, але випадково (ну, що ви хочете, може ж бути й так!) була відкрита жидом. А тому й ми тут можемо з усією повагою поставитися до ґеополітики Юрія Липи, хоч хай вона й була випадково відкрита нацистом. Бо, знову ж, — жодна ідеологія не дає монополії на наукову істину. А у тих — червоних “антіфашістов” — і поготів: ідеологія є монополією на брехню.
Але, слід гадати, що саме за цю історично–політичну трилогію — Ю. Липа й був заздалегідь засуджений на смерть Москвою, убитий нею при першій–ліпшій нагоді. Тому й не можна дарувати йому перебування в червоній окупації: він мусив знати, що там йому залишатись не можна.
Починався 1943 та війна вдруге докотилася до Варшави, та Ю. Липа з родиною знову перебрався до свого Яворова під Львовом, продовжуючи лікарську працю, яка не приносила йому великого багатства, бо українців він (так кажуть) лікував безкоштовно. З початком нової російської окупації родина переїхала, всього й тільки, до сусіднього села Бунів, але його знайшли й там.
За ним приїхали четверо червоних бандитів: двоє офіцерів і двоє солдатів. Вони чемно запросили його поїхати з ними для надання лікарської допомоги, попросивши взяти з собою й лікарські інструменти. Та увезли геть; більше він не повернувся.
Це було 20.08.1944, а через два дні його тіло — бестіально закатованого на смерть сталінськими бандитами — знайшли далеко за селом у купі сміття. В селі Бунів він і похований.
Його закатували за те, що він був письменником та громадським діячем, а головне за те — що був свідомим українцем.
Оцінювати непересічний літературний доробок доктора Юрія Липи — то є справа українських літературознавців, а його особистий вклад у фітотерапію — є справою фахівців. Для нас тут – є важливий науково–історичний бік його діяльності, — що ж можна певно сказати про нього?
Зазначимо тут принаймні три пункти.
1. На відміну від «класичної» історичної дурні карамзінсько–соловйовського типу, про початок слов’янської державності — Київську Русь, із якої вийшли три відомих усім “братніх” народи (а перед тим Диким Полем самі “плємєна” бігали), яка часом викладається й досі, — Ю. Липа виходив із іншого.
А саме — з намагання простежити історичний процес в Україні в його неперервності, від тих часів, коли про нього відоме бодай щось певне, прив’язавши його до загально–європейського історичного процесу, невід’ємною частиною якого він завжди був.
Якщо він і помилявся десь у чомусь вторинному — його вибачає те, що він був першим.
2. В своїх історичних дослідженнях він користувався сучасними соціологічними та ґеополітичними теоріями, відкриваючи добре їх розуміння. Був істориком сучасного типу.
3. В його часи в Європі утверджувалася расова теорія, бодай і не в тому аспекті, який можна назвати науковим. Після цього сучасність віддає перевагу хованню голови до піску, уникаючи (скажімо — в документах ООН або ЮНЕСКО) самого поняття раси; мовляв, аби не давати приводу до расистських зловживань. Дещо дивне, бо ж усі знають: відрізнити неґа або китайця — здатна й мала дитина.
Але, справа полягає на тому, що як раси та етніки насправді існують, то й виникає природне запитання: а як і чому вони утворилися історично, та в чому саме (в точно науково визначимих критеріях, зрозуміло) полягають порізнення поміж ними? Питання — так, дражливі. А до того людина й не вибирає, в якій расі чи народі їй народитись. Тому трактувати такі питання потрібно коректно та обережно, але уникати їх не можна. Бо ж саме таке уникання та створення наукових білих плям — і дає ґрунт для расистських зловживань.
Юрій Липа в своїх дослідженнях не уникав і расових питань, але — віддамо йому належне — в расизмі йому не дорікнути.
Доповнення 7. Іван Багряний
Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма — на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте — поета–вигнанця Тодося Осьмачки, — друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти “із відомства гєнєрала…”