Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських — ніхто й ніколи не відповів.
Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть — за одну добу написав брошуру — “Чому я не хочу вертатися до СССР”, де розкрив очі всім на те, чим є насправді головний “борєц протів фашізма”. Брошура була миттєво надрукована людьми доброї волі англійською, французькою, німецькою та італійською, та розповсюджена — справивши належне враження. Скандал набрав сили, дійшло до американського вищого командування та примусову репатріацію людей було припинено.
Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але — досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:
Більшовизм — це і насильство над людиною, це і рабський труд, це і сваволя політичноі кліки, це і злидні, це і голод, це і війна.
Наче — все на місці, наче — нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення — багатьом сотням тисяч людей.
Його стиль життя — є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але — він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь–який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони — здавалося — не мали краю.
Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці — Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, — дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму — судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, — убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький — убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так — тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов — у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як “Саратовські полігони” або “пакт Молотова–Ріббентропа”, — вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.
Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:
… указывал, что это первый случай, когда перед судом предстали преступники, завладевшие целым государством и сделавшие самое государство орудием своих чудовищных преступлений.