Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Виселяли примусово судетських німців, помщаючись гуртом — на всіх, за колишні провини крикуна Гайнлайна. А союзнички, між іншим — нагадаємо, на словах засуджували принцип колективної відповідальності. А предки цих людей, до речі, жили там, по Судетах, часом і з XIV ст. Наприклад, родовід чи не найбільш відомого з судетських німців засновника ґенетики аббата Грегора Менделя (1822–1884) сягає XVI ст. Виганяли, так само, корінне німецьке населення Західного Шльонску, нових польських “зємь одзисканих”. Вивезли до Німеччини населення Східної Прусії (яке не встигли вибити), яка (Східная Прусія) нечекано, — не повірите, виявилася іще однією “ісконно–русской зємлєй”. Одночасно чистили від небажаних етнічних елементів схід Польщі, Україну, та… Один Бог відає, що там ще. Виселяли мільйони й мільйони людей, цілі народи, чого, як пригадуємо, — не робив і Гітлер.
Підкреслимо тут дві незаперечні обставини, які ставлять переможців і переможених на один правовий та моральний рівень.
По–перше, згідно з міжнародним правом покладеним, хоча би, в основу тієї ж створеної союзниками–переможцями ООН — примусова депортація населення — юридично прирівнюється до ґеноциду. Отже, спалення мільйонів у печах Майданека чи Тремблінки, або виселення мільйонів людей з їх батьківщини, — то однаково, ґеноцид.
По–друге, міжнародне право категорично засуджує, як злочин, — застосування принципу колективної відповідальності. У будь–яких формах чи відмінах. А його, пам’ятаєте, — широко використовували німецькі окупанти. Уб’ють десь німця, а вони за це не вагаючись розстрілюють сотню перших–ліпших із навколишнього населення. Цим широко користувалися “красниє партізани”, полюючи на німців в окупованих країнах. Так населення Білорусі вдалося підкоротити німецькими кулями десь на 1/4. Але, таке щось, це злочин проти сотні людей. Коли виселяють за якесь вигадане «сотруднічєство с нємцамі» цілий нарід (татари Криму, чечени, судетські німці тощо), — це злочин проти мільйонів, проти цілого народу: ґеноцид.
Подібний ґеноцид творився рівно півстоліття тому й на прикордонні Польщі та України, — почалося переселення українських поляків до Польщі, польських українців до України… Угода про “добровільне” (звичайно, у совєцькому сенсі) взаємне переселення, — датується ще 9.09.1944. Якщо з поляками практично не було проблем (як не було, а все одно подалі від Сталіна!), то десь із півмільйона польських українців удалося вигнати з Польщі до України тільки терором. А ще десь чверть мільйона — залишилось у Польщі. Поляки твердять, що це тоді Москва відмовила приймати подальших переселенців. Це виглядає досить правдоподібно. Справа в тому, що Росія ніколи не була військовим гігантом, її частенько били, навіть — набагато слабкіші. Про це писав свого часу ще Сталін, промовчуючи, як били Росію совєцьку. Свої ж набутки вона отримувала переважно чужими руками, сіючи розбрат і ненависть, сварячи та послаблюючи чварами інші народи. Завжди робила свою першу, головну місію — місія розкладу людства. Отже, усе, що наступило потім, — то радше російський вклад у “скарбницю” польсько–українських чвар; хоча, може, й не без сприяння поляків.
Бо саме ними чверть мільйона українців зі сходу були в більшості депортовані на захід, до “повернених польських земель”. Кілька тисяч визнаних небезпечними для нової совєцької Польщі (“націоналісти!”), — осіли у гітлерівському, ще теплому концтаборі Явожно — філії поблизького Освенциму. Для тих, хто цього уникнув, секретна інструкція передбачала: не селити поруч двох українських родин, не перевищувати 10% українців у кожному населеному пункті. Назва цього злочину проти людства, хоч і не так вже великого, на польські масштаби, була придумана віце–міністром оборони, ґенералом Марьяном Спихальським: “Операція Вісла”. Він хотів, мабуть, спаплюжити цим пам’ять про історичну перемогу над більшовиками на Віслі.
Що ж тут іще сказати, чого додати? Схоже, що панове поляки, за своє перебування під Росією, як же добре засвоїли, часом, російські уроки. Бо оте їх «не перевищувати 10 українців у кожному населенному пункті» — так це ж просто з отієї «Русской Правды» дєкабріста П. Пєстєля (ця глибока думка цитувалась в ч.2 на с.87):