Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив “червоним ісламом”. Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, Микола Хвильовий, Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, — підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї “Московська отрута”, 1927; чого варті там хоча б такі рядки:
Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первеневі, довкола якого кристалізувалася би сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні й залізі тої европейської культури, в якій виказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі.
Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал–комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! — але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують — а що ж нас усіх може об’єднати? — українство, українство панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.
До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники–інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, — були практично вільні від цього; поготів — уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим “Геть від Москви!” йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового — годі й казати.
Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії — СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно–Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі — Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 — в часи її розквіту “Чи можлива революція в СССР?” Писав про це чимало й пізніше, добре розуміючи, однак, що:
Доля СССР — Росії буде вирішуватися, зрештою — не еміґрантами, а народами всіх підрадянських республік.
А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі — на націонал–комунізм.
Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент — колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи — у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього — ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й і національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави — нема й взагалі не передбачається. Отже, — скалічені народи; смертельно чи ні? — виявиться свого часу.
Нас теж колись сповістили про те, що “національна ідея — не спрацювала”; слушно, але — де вона могла спрацювати? — ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) - не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи — не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип — “влада дає власність” — шкода — переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу — “власність дає владу”…