Крига. Частини І–ІІ

Шарпнулося подвійні двері й увійшлося усередину.

Чорна пітьма накрила очі, вугільна смола влилася під повіки. У рівномірній темряві тремтіли поламані на стінах і стелі вагона світіні кільканадцяти осіб і кількох меблів: округлого столика, крісел. Найближчий до столика силует в тьмітлі — жіноча постать — вказував випростаною рукою на протилежну стіну. На стіні танцювала світінь високого чоловіка. Тьмітло заливало всіх і все, розмиваючи краї, топлячи в мороці форми й сплощуючи обсяги. Єдину певну інформацію давали власне світіні: мінливі, розсмикані, спотворені проекцією на нерівні поверхні, — але вимірні, видимі людському окові. Чоловік біля стіни підняв руку, мабуть, поправляв окуляри. Жінка провела рукою над столиком, кидаючи на стелю великий відблиск, який на мить усіх засліпив, аж вони сіпнулися рефлекторно назад і повідвертали голови, що, своєю чергою, ще більше роззухвалило їхні світіні, і якусь хвилину світлі силуети стрибали по стінах, вимахуючи руками, мов недолугі ангели. Залою прокотилася хвиля шепоту російською, німецькою і французькою мовами.

— Він! — заволала княжна Блуцька. — Скаже, що то було!

— Une créature de la vérité, — сказав Жюль Верус, відсуваючись від стіни й більшаючи у своїй світіні, мов біла пляма на хутко проявленій фотографії. — Потвора на троні, die Dunkelheitmat, над над над машини.

Відступилося до ґалереї. Хотілося вийти непоміченим, але зачепилося плечима двері, опустилося руку з піджаком — і з-під незастебнутої камізельки бухнув у залу сніп холодного вогню, неначе дракон, захований у кишківнику, рикнув раптом крізь пупок полум’ям гарячим. Із жахом глянулося на брудну безрукавку, простягнулося руку — вона увійшла в вогонь, як у м’який струмінь води, блиск прошивав пальці, просвітлював нігті, шкіру, сухожилля і м’язи, кровоносні судини, рука зависла в ньому, як жовтогаряче желе, кидаючи рожеві відблиски на половину зали. Подумалося про оті побожні малюнки, на яких Господь Христос відкриває свої груди, й з пробитого серця б’ють концентровані пучки золотистих променів. Усі учасники сеансу завмерли, чоловіки й жінки, ті, хто сиділи й стояли, навколо столу й попід стінами, тепер дійсно засліплені, заплющуючи повіки, заслоняючи обличчя, — їхні сукні з дуже довгими рукавами, з рюшками, гипюрами й високими вирізами, прикрашені медальйонами та камеями, жорсткі комірці сорочок, коміри суконь, відгорнуті в стремкі кокетки, туго довкола шиї зав’язані плісировані й гладкі, оксамитові й фулярові хустки, єдвабні краватки, батистові жабо й одвороти, кокарди й тюлі, золоті, срібні й бурштинові запонки, коралові цигарнички й люльки зі слонової кости, білі манжети, білі плястрони, в оточенні темних реверсів сурдутів і піджаків, вовняних deux-pieces і твідових англійських костюмів-трійок з трикутниками хусточок на грудях, із блиском ланцюжків для кишенькових годинників, блиском черепахових lorgnons, моноклів й окулярів, прикріплених довгими ланцюжками до тих жорстких комірців, — груповий портрет європейців Anno Domini 1924, випалений під повіками, мов від спалаху фотографічної магнезії. Хтось закричав, хтось упав, одна панна зомліла, осуваючись непритомно з крісла. Сягнулося просвічуваною рукою углиб вогню, водночас знову прикриваючи камізельку піджаком. Пальці стиснулися на ручці револьвера.