Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Поблагословіть мене, пане.
— А я що, піп, щоб благословити людей?
— Піп, не піп.
— Я ж тебе сам…
— Але завжди якось то легше з добрим словом. Ну.
— Як вас звати?
— Вазов Юрій Даніловіч, кх, матір Василіса з Марчиків, із Борисова.
— Я вірю, Юрію, що ти міг стати доброю людиною.
— Так. Так, — він дихав дедалі швидше, надходив кінець. — Це правда.
— Немає у мені благодаті від Бога, щоб поблагословити тебе в ім’я Його згідно з тим, ким ти є, і немає у мені благодаті від людей, щоб поблагословити тебе від людей згідно з тим, що ти їм вчинив, а єдиною благодаттю обдарував мене ти сам, прохаючи про це благословення, тож уділяю його тобі від щирого серця: аби з тим же смиренням постав ти перед Господом. І, будь ласка, прости мене.
— Кхр. Боже мій. Не дозволили. Так.
Повернулося голову вліво. На відстані теплого подиху малося його розплющені очі — вже порожні. Вітер підхоплював слину з розкритих Юрієвих уст. Він помер із руками, затиснутими на власній шиї, у тому самому поперечному зчепленні, яким душив старого інженера.
Небом пропливали білі хмарини, мов ляпки молока в чорнилі. Золотий Eyedropper, мабуть, влучив у артерію — ні, не в саму артерію, чоловік стік би кров’ю одразу ж, — але з кожним рухом, з кожним його зусиллям встромлене перо, якийсь уламок пера, — відкривав рану, й тому серце поступово випомпувало життя з Юрія.
З лісів підхоплювалися сполохані проїздом експреса ключі качок, косички диму з високої димової труби паровоза вилися праворуч і ліворуч, скручуючись між собою у міру того, як повертала колія… Це траплялося рідко — потяг сунув просто на схід; а коли він раптом заколебался і перехилився на віражі, довелося хапатися за заклепки, впиратися широко розведеними руками в нагріту сонцем бляху. Труп, навпаки, вільно їздив по даху. Рано чи пізно він упаде.
Думалося, що зараз тут з’явиться обслуга, Драган приведе допомогу, прибіжать охранники з другого класу, вирояться зі своїх купе пасажири, великий скандал і сенсація, може навіть начальник зупинить потяг, чекалося цього шарпання, чекалося їхніх криків і зойків. Даремно. Сягнулося до кишені камізельки — годинник показував абсурдну годину, розчавлений. Ну то що ж? Зійти туди і… і… подивилося на костюм, колись білий, тепер коричнево-сірий, у смугах чорного слизу, з розірваним рукавом, а до всього ще й умочений у Юрієву кров, — і в цьому костюмі, халамиднику сопливий, ти мусиш мати з ними справу? Граф! Та ж це прокляття якесь. «Ніщо не діється без моралі». А бодай вас!..
Лаючись і кусаючи губи, стягнулося з пальця перстень-печатку з Корабом на геліотропі — він зійшов гладко по шару слизького бруду, — й кинулося його геть. Підстрибуючи, каблучка покотилася дахом вагона.
Але не так легко визволитися, це тільки пустий жест. Бо чому не заперечилося їм на самому початку? Чому не спростувалося Вайта-Ґессінґа, пані Блютфельд, а дозволилося купчитися балачкам, аж поки й справді їх уже важко було спростувати? Немає іншого порятунку від сорому, як тільки другий сором. Навіть на даху їдучого на повній парі крізь тайгу експреса Транссибу, в самому лиш товаристві трупа, під великою блакиттю і Сонцем високим, навіть тут зіщулюється, з колінами, підтягнутими під підборіддя, головою опущеною, переплетеними судомно раменами, запеклий згусток сухого ридання, трясеться у ритмі потяга й ритмові всупереч, у нестримній лихоманці — з сорому.
Аж потяг почав сповільнюватися, дими й вогні виринули далеко попереду паровоза на тлі з’яви на виднокраї низьких обрисів гір — наступна станція Транссибу, Свєча або Котельніч, нема чого чекати, зараз чи згодом, всё равно, треба спуститися, повернутися до купе.
Зсунулося обережно балюстрадою й зістрибнулося на оглядову платформу. Від трупа другого охранника не залишилося й сліду. Втім, слід був: кілька крапель крови. А може, він усе ж вижив? Знялося піджак, вивернулося його сподом назовні, й згорнутий перекинулося через руку та приклалося до грудини, — він повинен заслонити найзабрудненіші частини сорочки, камізельки й штанів. Пригладилося скуйовджене вітром волосся (на пальцях масний бруд замість брильянтину). Руки й далі трусяться, і голова, зрадливо легка, гойдається, наче повітряний змій на бризі. Спокій, спокій, спокій. Ще глибокий вдих… Клямка.
У ґалереї було порожньо. Підійшлося до засунутих дверей камінної кімнати, приклалося до них вухо. Голос, голоси, жіночі, чоловічі. Може, перечекати тут? Урешті-решт вони собі підуть.
Або власне увійдуть до ґалереї. Знайдуть його зачаєного в кутку. Тікати нікуди.