Чотири танкісти і пес – 2

Калита почекав ще хвилину за високим, розквітлим уже кущем терну, потім підострожив коня, за ним – сурмач, ведучи на повідку собаку. Приставивши долоні до рота, Калита тричі пугукнув. Ескадрон висипав з укриття на поле, розтягнувся півмісяцем і рушив слідом за розвідниками. Коли під'їжджали до шосе, вахмістр подав рукою сигнал, а сурмач нахилився в сідлі.

– Пора, – сказав і, пустивши з долоні один кінець повідна, витягнув його з-під нашийника.

Шарикові не треба було казати двічі – повернувся й помчав до своїх. Росяна трава намочила йому шерсть, приємно холодила боки. Терновою гілкою дряпонуло спину, і зразу ж у сутінках майнули стовбури приморських сосон. Водночас із шелестом піску почув під лапами низький стугін «Рудого», мотор якого працював на повільних оборотах.

Шарик стрибнув у відкритий люк, і після того танк зразу рвонув з місця, викидаючи з-під гусениць фонтани піску.

Кос і вахмістр ще вдень домовилися про систему найпростішої сигналізації, накресливши на карті чотири наймовірніші варіанти просування десанту і давши трьом з них умовні назви. Останній, їх власний шлях над море, залишився безіменний. Тому що Шарик приніс під ошийником чистий папірець, Саакашвілі вів танк до фільварку й поля, де відбулася атака кінноти, в якій сам брав участь. Їхав швидко, бо з Калитою домовилися, що він вишле їм назустріч патруль уланів.

Чималий відтинок шосе йшли з швидкістю понад сорок кілометрів на годину. Шмат дороги минули дуже швидко, і вже видно було проти неба могутні крони дубів на перехресті – аж коли права гусениця підозріло задзвеніла і – ледве встигли загальмувати – лопнула.

Кос навіть не скомандував, бо навіщо, коли й так усе відомо. Мовчки взялися до роботи. Мовчанка в таких випадках була традицією екіпажу, ще від студзянківських часів. Працювали справно, тільки що новий трак, закладений на місце порваного, був не новий. Вже закінчували ремонт, коли в лісі раптом застугоніли копита, з-поміж дерев вилетів сурмач і двоє уланів. Побачивши танк, різко натягнули повіддя.

– Пан вахмістр питають, чому не їдете? – спитав задиханий сурмач.

– Мотор новий, личаки старі. – Григорій розвів руками. – Підкувати мусимо коня.

– А що німці? – запитав Янек.

– Одні хазяйнують у тому фільварку, де ми зустрілись, а інші пішли в чагарник на горбі і немов крізь землю провалилися.

– Крізь землю? Кроти, чи що? – закепкував Віхура.

– Той бункер на самій вершині, пам'ятаєш? – підказав Єлень.

– Лісничий, якого закололи, говорив, що там є щось під землею, – пригадав собі Кос.

– Пан вахмістр питають, – знову почав сурмач.

– Почекай, сам йому скажу, – урвав командир «Рудого» й наказав: – Картярі залишаються і кінчають роботу. Якби фріци поверталися, блокувати шосе вогнем. А взводний Єлень з рядовим Черешником поїдуть зі мною верхи.

Сурмач зрозумів, витяг ногу з лівого стремена, під'їхав ближче. Янек вхопився за луку сідла і Стрибнув йому за спину. Те саме зробили Томаш і Густлік. Шарик зацікавлено приглядався цій раптовій зміні засобів пересування, загарчав навіть невдоволено, що йому не виділили верхового коня, проте побіг клусом за кіннотниками.