Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Занотуй, – наказав Янек і, відкривши двері, запросив батька до хати.
З-за хліва цю сцену спостерігав Фелікс Калита. Тепер попрямував на своїх кривих ногах до вартового. Той, розгубившися, виструнчився перед командиром,
– На посту стоїш, синку?
– Так точно, громадянине вахмістр.
– Без дозволу командира чужих пускаєш? – запитував лагідно, солодко і раптом, почервонівши, перейшов на крик: – Улан! Таким вартовим свічку в руки, а не гвинтівку. Пишіть матері, хай за вас молиться, бо кишки випущу й на колючий дріт намотаю…
Янек причинив вікно, щоб не чути вахмістрового галасування. Тепер було тільки видно, як, заклавши за спину руки, погойдуючись з п'ят на передки, вахмістр вичитує солдатові.
– Хороший хлопець, але інакше не вміє, – пояснив батькові. – Ми були разом з його ескадроном у бою, а тепер разом охороняємо узбережжя на випадок ворожого десанту. Улани, наш танк і польова гармата. Тільки тут тихо. Іноді з'явиться на обрії димок, то наші літаки відгонять корабель, і знов тиша. Нудно.
– А той факт, що стоїте над морем, мало цікавий? – усміхнувся батько. – До війни наш орел ледь-ледь діставав дзьобом до Балтики, Пруссія мов ярмо була: а тепер… на повний розмах крил…
– Що чути в Гданську?
– Місто живе. Стали до ладу майстерні, до порту прийшли кораблі з Кронштадту. Тральщики розчищають фарватер на Гель. Торпедні катери вистежують німецькі підводні човни, яких чимало на Балтиці, а особливо у вашому районі, між Борнгольмом і Колобжегом…
– Маруся не писала?
– Ні…
Трохи помовчали.
Зрозумівши, що й Янекові листів не було, батько, щоб перевести розмову на інше, взяв зі столу книжку й спитав:
– Читаєш?
– Зубрю. Правила бою – це мені як командирові треба знати, і внутрішньої служби, – щоб вахмістра не сердити. Коли повернешся?
– Через тиждень. Не сьогодні-завтра фронт може зрушити з місця, і тоді ми зразу за радянськими військами до Щеціна.
– Нас не застанеш. Сапери вже давно біля Одеру, решта армії також рушила на південь, і тільки декілька укріплень, як наше, залишилися на піску, – розчаровано махнув рукою Янек. – У штабі забули про «Рудого».
Батько глянув на годинника – час було в дорогу. Міцно обнявшись, хвилину постояли нерухомо, а потім рвучко рушили до дверей, вийшли на подвір'я.
Під дверима чекав грузин з листом в руці, а за ним Томаш з рюкзаком, з якого стирчав дерев'яний держак.
– Хотів би вас просити, – почав Григорій, – щоб Гані, яка була з сестрою на балу, у власні руки. Пошта погано працює.
– А там усередині також по-грузинськи? – запитав Вест, глянувши на адресу.
– Вайдеда! – Саакашвілі ударив долонею в лоба, забираючи назад складеного трикутником листа.
– Іншим разом візьму.
Черешник, який під час цієї розмови добув із рюкзака невеличку зграбну сокирку (хотів передати її до Студзянок), знітився, сховав її і відійшов під стіну,
Вахмістр уже скінчив відчитувати вартового, проте ще стояв у воротах, бо щось зацікавило його на шосе. Дивився туди з-під низько насунутого на лоба кашкета.
– Громадянине поручик, – звернувся Янек до батька, – дозвольте познайомити вас з командиром розвідувального ескадрону.
– Вахмістр Калита, – виструнчився кавалерист, віддаючи честь, і показав рукою на захід, – 3 полону повертаються. П'ять з половиною років поневірялися там…
Замовк, пильно вдивляючись в обличчя людей на шосе. Було кільканадцятеро в шинелях довоєнного крою. Дехто з офіцерів встиг уже підперезатися, проте шинелі, накинуті на плечі наопашки, та незастебпуті коміри мундирів свідчили: це нерегулярне військо. Йшли не в ногу, двоє вели велосипеди, обвішані багажем, у руках несли валізи й клунки.
Коли порівнялися з брамою, наші засалютували, а вартовий, питально глянувши на вахмістра, взяв на караул. Перехожі випрямилися, відповідаючи на військові почесті. І тут сталася дивна річ: Калита, грізний службист, ступив уперед, одняв пальці від козирка і зовсім цивільним жестом, простигши вперед руки, гукнув:
– Пане ротмістр!
Чорнявий з сивиною офіцер, який, кульгаючи, йшов попереду, тримаючи в руці офіцерську шапку з малиновим околишем, обернувся на оклик і став. Збентежено дивився на браму, на вартового, який тримав карабін на караул і на чолов'ягу з шаблею в чорних піхвах при боці, котрий протягував до нього руки. Решта офіцерів теж затримались. Сивуватий, і досі не збагнувши, в чому річ, надів шапку, взяв під козирок.
– Вертаємося додому… – почав, відчуваючи, що по-винен щось відповісти, урвав і, тільки тепер пізнавши, хто перед ним стоїть, тихо мовив:
– Калита… Вахмістр Калита!
Обнялися. Ротмістр мідно притис до грудей свого унтер-офіцера, а потім одступив на крок і півголосом запитав: