Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Я доповідав щодо мого вересневого командира, – пригадав вахмістр.
– Просіть.
Калита відчинив двері до другої кімнати і впустив ротмістра, котрий мовчки виструнчився перед генералом. Хвилину міряли один одного очима – хоч обидва були польські солдати, але ж служили в різних арміях. Генерал простяг руку.
– Поки що запрошуємо в гості, не в бій. Думаю, що через два-три дні дістану в штабі армії для вас призначення.
– Дякую.
Єлень увесь час стояв поряд, чекаючи слушного моменту, і тепер йому вдалося заступити дорогу генералові.
– Вони сьогодні, пане генерал… – промовив він, роблячи рукою хвилястий рух.
– Німці? Звідки це тобі відомо?
– Бо в мене так тітку звали. Сьогодні після півночі буде вже тринадцяте число. Тобто день святої Герменегільди.
Гасова лампа на дерев'яному ящику з боєприпасами освітлювала рацію і Лідчине обличчя. Дівчина тримала лівою рукою трубку біля вуха. Поряд за столом, підперши голову руками, сидів ротмістр.
– Пробачте,- промовив офіцер. – Ви давно знаєте генерала?
– Дуже давно. Півтора року. Командував нашою танковою бригадою.
– Я бачив у нього російський орден.
– Радянський. За битву під Курськом, ще з Червоної Армії, – пояснила Лідка, не розуміючи, навіщо він питає.
Розчахнувши двері, на порозі з’явився Калита. Полум'я в лампі захиталося, пригасло й знову спалахнуло.
– З'єднайте з генералом.
Зняв шапку, вибив об коліно й кинув на лавку. Кавалерійський карабін поставив до столу.
– Та-ті-ті, ті-та-ті, – застукотіла Лідка морзянкою, секунду прислухалася, а потім, клацнувши важільцем, подала мікрофон Калиті.
– «Чабан», я «Рудий Кінь». Усе готове для привітання тітки. Прийом.
– Зрозуміло. Прийом, – почувся в апараті голос генерала.
Ваімістр повернув мікрофон Лідці. З лавки під стіною підняв відро з водою і, тримаючи його обома руками, довго пив.
Ротмістр узяв карабіна в руки, розрядив магазинну коробку, перевірив, чи в дулі нема патрона і, спустивши курок, клацнув затвором.
– Стукотить, – мовив до Калити.
– Мосін, зразка дев'яносто першого, тридцятого,-пояснив той, не збагнувши, в чім річ.
– Радомський маузер не стукотів.
– Зате цей піску не боїться. Насиплеться хоч жменя, струсиш і стріляй. – Калита показав жестами.
Ротмістр підвівся з лавки, взяв свого колишнього підлеглого за лікоть і повів до завішаного ковдрою вікна. Закрившися замаскувальною завісою, сіли на підвіконні. Офіцер запитав:
– Різне балакали в полоні, та й від людей чув… Скажіть мені, Калита, чи то правда, що в Польщі по містах російські військові гарнізони…
– Поки фронт, мусять бути.
– Що в лісах партизани.
– Пане ротмістр. – Щирий і доброзичливий до цього часу улан випростався, відрубав твердо: – Партизани були по лісах, доки німці людей гнобили…
Вартовий біля брами, який весь час ходив туди й назад, раптом зупинився, підняв карабін до плеча і крикнув:
– Стій! Хто йде?
– Свої, – відповів дівочий голос з вулиці. – Сержанта Коса хочу бачити.
– Лишенько, та це ж Маруся!
Лідка, хряпнувши дверима, вискочила з дому, підбігла до вартового.
– Пропусти, пропусти її, любий. Адже ж це Вогникі Поки хлопець встиг відповісти, дівчата вже розцілувалися й пішли разом додому.
– Коли я їх устава навчу? – пробурмотів Калита до ротмістра й гукнув: – Гей, біля брами! На посту стоїш, синку?
– Так точно, громадянине вахмістр!
– Без дозволу командира чужих пускаєш? Напишіть, улане, матері, хай йому грець, щоб за вас молилася, бо я вас…
– Пане вахмістр, пане вахмістр! – підлизувалася Лідка, стукаючи його в плече через штору, а коли кавалерист вийшов на світло, познайомила його з товаришкою: – Командир ескадрону уланів… Наречена сержанта Коса.
Калита, підтримуючи лівою рукою шаблю, клацнув підборами, задзвенівши острогами.
– Дуже приємно.
– В мене до ранку звільнення. Хотіла б Янека побачити.
– По тому, як прийде з дозору, – суворо відповів вахмістр. – А тим часом прошу чекати тут і нікуди не відлучатися.
Натяг на голову кашкета, взяв карабіна й вийшов.
Тим часом Кос, який сидів з Єленем на дереві, підняв бінокля, оглянув обрій і сказав:
– Цієї ночі ніхто не припливе.
– Прийдуть, – запевнив Густлік. – Тринадцятого Герменегільди. Завжди спочатку подавали жирний, добре підсмажений крупньок…
– Крупнік, – поправив Янек, не віднімаючи від очей бінокля. – Такий, як отоді під Студзянками.