Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Що ви робите в цьому війську?
– Командую ескадроном. Завершую те, що разом з вами, пане ротмістр, почали першого вересня під Мокрою. Початок був непоганий, лише потім нам не пощастило. А тепер нічого, весь час лупцюємо їх. Поки вишні зацвітуть, коней у Шпрее напуватимемо.
– А я хотів би якнайшвидше на Віслу.
Вест попрощався з танкістами і, простуючи до машини, промовив до колишніх полонених.
– Кому по дорозі, прошу сідати. Ввечері будемо в Гданську.
Офіцери зраділи і миттю повилазили в кузов, допомагаючи один одному вантажити клуночки та велосипеди.
– Пане ротмістр, – подумавши, запропонував Калита, – залишайтесь.
– Ви що, збожеволіли? Коли б навіть хотів, то хто дозволить?
– Усе по закону. Доповімо командирові бригади. Вже в Явстров'ю був такий випадок, що довоєнні офіцери йшли з неволі прямо у військо…
– Ні, то не має сенсу, – урвав його ротмістр і, накульгуючи, пішов до машини.
З подвір'я прибіг Калитин кінь, штовхнув хазяїна головою в плече і чуткими темними губами узяв грудку цукру з долоні.
– Знайдеться і кінь, і шабля, а до Берліна близько! – гукнув командир ескадрону.
Ротмістр оглянувся саме тоді, коли мав уже вхопитися за борт кузова. На мить завмер. Руки оминули долоні товаришів, які хотіли допомогти йому,
– Дайте мої речі.
– Залишаєшся? Божевільний!
– Перекажіть жінці, що я буду трохи пізніше.
Поволі, на першій швидкості ваговоз повертав на,шосе. Один з офіцерів подав ротмістрові невеличку валізу і махнув на прощання рукою. Решта віддали честь. На шосе машина рвонула вперед. Ті, що сиділи в кузові, дивилися на самотню іюстать у конфедератці з малиновим уланським околишем, у шинелі наопашки – на офіцера, котрий вирішив повернутися на Віслу трохи згодом.
Розділ IX «ГЕРМЕНЕГЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ
Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.
– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.
Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:
– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…
– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?
Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.
– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.
– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?
Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.
– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з ікишєні куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.
– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.
– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить надарма.
Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.
– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.
– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.
Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:
– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?
Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по столу.
– Отже, все ж таки хтось сюди пройшов непомітно. Калита й Кос ураз підвелися:
– Громадянине генерал, – почав Янек, – звичайно, це моя вина, хоч я гадаю, що це якийсь поодинокий розвідник. Але хай би німці навіть цілий десант висадили – тут не пройдуть: наш танк, сімдесятишестиміліметрова гармата, ручні кулемети уланів…
– Якщо німці висадять десант, то пропустимо їх далі вглиб, бо інакше ніколи не довідаємося, чого вони шукають. А вже потім – не випустимо. – Генерал замовк, підвівся і, ховаючи папери до планшета, сказав: – Будуть ще якісь запитання?