Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Так, — підхопив Гончаронок. — З вами, що тут без року неділя, а підкопується під авторитет керівників, ми ще поговоримо.
— Охоче. Тим паче, що найбільше підкопують авторитет керівників такі, як ви.
Ольшанський, видно, хотів вилаятися, але махнув рукою. Вони пішли, і тут несподівано заголосив їм услід чоловік у кепці задом наперед:
— Ага! Ага! Ось вам божа кара. Ламали? Замок? А ви знаєте, що тут було?! Ось вам… Що тут було! Ось вам божа кара.
І рушив за ними в супроводі кортежу своїх собак.
І тільки тепер я зрозумів, що чоловік цей — божевільний.
— Змогитель Михась Іванович, — «ковбой» подав мені руку. — Місцевий викладач білоруської мови.
— Шаблика Ригор Іванович, — сказав другий. — Вчитель історії. Дякую вам, ви прийшли вчасно.
— Два Івановичі, — сказав я. — Що ж, Космич Антон Глібович. Історик.
— Гадаю, добра нагода нам. зараз піти в чайну, — сказав Шаблика. — Я не люблю, але після сьогоднішнього у мене від хвилювання і полегшення аж коліна дрижать.
— І в мене, — сказав «ковбой». — Та й за знайомство.
Ми залишили нарешті запаскуджене поле бою, знову вийшли в парк, перейшли місток, минули костьол, продибали метрів триста тихою вуличкою і зайшли в чайну, просто невелику кімнату з шинквасом, десятком столиків, вікном на кухню і трьома вікнами на сонну, тиху вулицю.
Молода і на диво свіжа буфетниця стояла за шинквасом і сумувала, бо народу ще зовсім не було, рано. «Ковбой» одразу по-ковбойськи підкотився до неї.
— Данусенько… Р-радість моя… Який я радий бачити вас як завжди молодою, мов схід сонця, повною, як місяць уповні, свіжою, як роса.
— Ге-е, та він помісь ковбоя з поетом, — тихо сказав я.
— Та ну вас, Михасю Івановичу…
— Я не Михась. Я Змогитель. Я все зможу перемогти.
— І мене?
— І вас, — люто відповів учитель.
Зробив жахливу міну і, показуючи на пляшку коньяку, чутливо проспівав:
— Дай бідній сироті зірочки он ті. Та засміялася.
— А що йому, — сказав Шаблика. — Молодий, холостяк, дуріє.
Ми сіли за стіл і випили за знайомство.
— Ну, ця історія з Бронеком їм тепер надовго охоту до таких штучок відіб'є, — сказав Шаблика.
— Не кажи, — сказав «поет-ковбой». — Гончаронок — це така свиня, що не відв'яжеться. Немов ненависть якась сидить у ньому і до замку, і до багато чого. Це він підбив Ольшанського. Нутром чую.
— Так, — Шаблика крутив у руках окуляри. — Я також вважав би, що він гад повзучий, якби ми разом з ним у гестапо не були.
— У гестапо? — я здивувався.
— Авжеж. Мене взяли за підозрою в участі в підпіллі, хоча прямих доказів не було. Ведуть через кімнату, а він стоїть руками в стіну під охороною собаки. Побачив — зробив вигляд, що не пізнав, дай боже йому…
— А як же ви звідти вийшли?
— Продажні вони були. Нашого рідко кого купиш. Одного-двох. А в них тільки одного-двох і не купиш. Викупили пас. Тим більш що доказів не було. Гончаронок, кажуть, тримався, язика проковтнувши. А те, що характер поганий, — справа десята.
— І все одно, — знову скипів «ковбой». — Я йому «бандитське поріддя» не подарую.
— А чому… — і я осікся, бо ледь не сказав нетактовність.
Змогитель тикав виделкою в котлету:
— Тут секрету нема. Всі знають. Був я по дурості після війни кілька місяців у банді, щеня зелене, неповнолітній. Р-романтики захотілося. У філіалі банди Бовбеля — Куліша. Самого не бачив. І добре, що трапилася мені хороша людина. Щука було його прізвище. Він мені й довів, що я таке. Ну, я свою вину спокутував. Завдяки йому й мені мій філіал віддав богові душу, частково здавшись, а основну частину з самим Кулішем до Полінського болота притиснули і знищили всіх до одного. І сам Куліш, поранений, у болоті потонув. А він мені: «бандитське поріддя». С-сука!
— Гаразд, заспокойся, — поклав йому руку на плече Шаблика.
— Слухайте, а це хто, у кепці козирком назад?
— А-а. Людвіг Лопотуха, — сказав сумно Шаблика. — Причинний. Тихий. Часом тільки незрозуміле говорить. Ну й кепка. І собаки його страшенно люблять. Бачили? Табунами ходять. Німецьких овчарок тільки боїться і кидає в них камінням.
— Звідки ж він, такий нещасний чоловік?
— У нас тут у сорок четвертому німці якісь роботи вели, а потім робітників чоловік чотириста, поляків та наших, розстріляли за півкілометра звідси. Та пам'ятники ви потім самі побачите, у парку стоять. Наш пам'ятник, спільний, і польський. Ми з одним польським районом тут дружимо, то вони приїжджали та поставили ще своїм. — Змогитель зітхнув. — Страшна була історія.
— А Лопотуха тут до чого? — спитав я.