Чорний замок Ольшанський

До мене підступили Гончаронок з Висоцьким:

— Ти… ти звідки?… — ось-ось узяли б за барки.

В цю мить чоловік, запорошений борошном, у кепці козирком назад і з повним кортежем безпородних собак наблизився до нас, пройшов між нами, як розігрітий ніж через брус масла, став і втупив дикуваті уважні очі в наші обличчя. Розглядав, як сновида, схиляючи голову то на одне плече, то на друге, і очі були нерухомі, і я помітив, як усі ніби зів'яли, опустили руки й відступили. Чоловік подивився, покрутив заперечливо головою і відійшов кроків на чотири.

— Н-ні-і. Га? А-а-ні! — тихо сказав він.

Суперечка знову почала було розгоратися.

— Не смійте більше робити цього, — сказав я.

— Хто це тут ще такий? — підліз Гончаронок.

— Помовч, а то я тобі…

— А ви не кричіть на мене, наче якийсь африканський папуас, — не вгавав він.

— Новогвінейський бушмен, — поправив я.

Чим би все це закінчилося — невідомо. Але в цей момент від муру долетів крик двох десятків голосів. Туди поспішили діти, і ми також кинулися туди.

На землі лежав, незручно підвернувши ліву руку, юнак років сімнадцяти. Один з тих, що тільки-но були нагорі і там довбали ломами. Цей чорнявий юнак один з тих «кладночан-граків», як їх справедливо називають.

— Що з тобою, Бронеку? — з тривогою запитав Шаблика.

— Розбився? — це голова.

— Здається, ні, — юнак сів, поморщився, підтримуючи правою рукою ліву.

— Вивих, — сказав Гончаронок. — Потягніть за руку.

— Ні, — Шаблика обмацав юнакову руку. — Перелом. Швидше в лікарню.

Знаю, я робив жорстоко, не по-людськи, але треба було стримати ту мавпу, яка вирішила робити таке із замком, та ще й з ризиком. Ну, а якби не рука, а шия. І тому я клацнув і цю сценку.

— От і маєш, — мало не заплакав Висоцький, показуючи на те місце, де, видно, хлопець переламав руку і де піджак був подертий. — Он і піджак роздер.

— Подумаєш, один піджак, — з погордою сказав Бронек. — Мені це все одно як Радзівіллу, коли б у нього в одному з маєтків порося здохло.

— Моли бога, хлопче, про здоров'я, бо молити про розум тобі пізно, — сказав я.

Голова, Гончаронок і Висоцький явно зібралися залишити поле бою. Але залишити його мовчки означало визнати себе переможеними. Тому Ольшанський спитав:

— Це ви хоч скажіть, для чого знімали?

— Бачите, не так давно був «Фитиль» про одного такого, — я сказав це, хоч і знав, що кажу пусту погрозу. — Може, знімки в майбутньому й знадобляться.

— Вийміть плівку, — сказав Гончаронок.

— Ви, здається, не охорона, а це не номерний завод, — відказав я. — Вийму. В темній кімнаті з проявником.

Чому саме — не знаю. Але ніколи я не бачив чоловіка, який так розхвилювався.

— Ви…

— Відставити, — сказав голова. — Справді, погарячкували. Що нам, клином зійшовся для загону цей замок? Та й чому тут, справді, горіти? Словом, буде загін не тут. Гей, спускайтеся звідти! — подивився на дітей, що стежили за сценою, і додав спеціально для мене: — А з вами поговоримо…