Чорний замок Ольшанський

В обох кімнатах на стінах висіли портрети. Деякі були подерті, деякі потемніли настільки, що майже неможливо було щось розгледіти. А посередині одного з них був круг розтопленої фарби: видно, ставили відро з окропом.

А портрети були, може, й не дуже мистецькі, але музейні. На деяких видно було латинські написи або слов'янську в'язь.

— Ксьондз сюди перетягнув. Що з хат відкупив, що на горищах знайшов.

— Палац же згорів.

— Ге-е, не так багато в тому палаці й добра було. Дещо встигли витягти.

— Куди ж воно поділося?

— А хто знає? Тут перед визволенням таке робилося… А потім, коли німці втекли, а наші ще не прийшли, було ще гірше.

— А що?

— Бовбель — Куліш розгулявся. І розібрати не можна було, хто кому в'язи скручує.

— А добре тут у вас. Мені б сюди перебратися.

— Що, вечірки у Вечірки обридли?

— Та я й сам можу. Але тут уже занадто.

— І от, ти дивись, хороший чоловік, завідуючий клубом — пошукати, дарма що освіти бракує, а ось ця бридота пристала, і нічого зробити не можна. — Зітхнув: — Треба поговорити із ксьондзом. Дивись, і мені вночі не так буде сумно. Не будеш же цілу ніч ходити, часом і посидиш… Поговорю… І Стасика вам завтра на допомогу пришлю. Він — Мультан, а я вже на старості починаю вуличне прізвисько виправдувати. Потеруха. Потеруха стара і є.

Він вивів мене з цвинтаря.

— Діду, — сказав я, дивлячись на галерею, — а що це про жінку з ченцем байки розповідають?

І тут дід посерйознішав.

— Еге, якби це байки! Правда. Сам бачив.

— І в замку бачили?

— У замок вночі не ходжу. Боюся. І всі бояться. Кажуть, і там. А я ось тут бачив, на гульбищі. Йде щось світле, як саме світло, а поруч тінь, ніби сама ніч.

— Ой діду!

— Брешу, думаєш? Щоб мені зі старою й онуками дня не прожити.

— Спеціально прийду глянути.

— Вони не кожної ночі. Я одного разу набрався сміливості, виліз на галерею (на випадок чого, думаю, пальну з рушниці). Зникли. Спустився на цвинтар — знову йдуть.

У хаті я застав стан тихого відчаю. У той день Зелепущонок мав проводити брата, який приїздив до нього на свята з Донбасу, і ще при мені вони пішли на автобусну зупинку в Ольшани.

Марія Семенівна, повна, добра, синьоока, була вся в сльозах і ламала руки. Невідомо чого, чи од відчаю, чи з тієї причини, що вони в неї кожної весни й осені нестерпно боліли. Була вона в «цукровій» ланці. А ви знаєте, що таке цукровий буряк. Ні для сортування насіння, ні для прорідження сходів машин поки що не придумано. «Треба буде привезти їй з Мінська гліцерину, — подумав я. — Це ж треба, не чути про гліцерин». А руки ж такі чорні, порепані, страшні.

— Що, не приходив ще?

— Ні. Антосику, голубчику, дорогенький, зустрінь ти його, будь ласка, сходи ти, синку, в Ольшани, пошукай ти його.

— По якій дорозі?

Ольшани село довге, і тому в Ольшанку з нього ведуть аж три дороги. Марія Семенівна винувато дивилася на мене, і я зрозумів, що доведеться переміряти ногами всі три.

— Добре. Дайте тільки його гумові чоботи і ліхтарик.