Чорний замок Ольшанський

Я нахилився і підняв камінь, але Генка вже чкурнув за палатку.

— Що, й справді другій не давати ключів? — засміялась Станіслава.

— Слава богу, не маю такого щастя ні вдруге, ні вперше.

— Чому ж «слава богу»?

— А так.

— Чого ж так?

— Спокійніше. Я вже роки за плечима маю.

— Які там роки, — здалеку, почувши, сказав Мультан, — які ваші роки? Он я, ви думаєте, чому такий зарослий? Неохайний? Бритви не маю? Маю і в лазню двічі на тиждень ходжу. А щетина як у кабана, бо жінка наказала голитися раз на місяць. Бо ще ревнує, зараза.

Він наблизився, і так ми дійшли до краю городища, звідки замок неподалік видно було, як на плані. Звідси й руйнування було видно краще.

— Руйнують, — тихо сказала вона. — Поступово.

— І дошка зірвана, — сказав я. — Валяється десь у бур'яні.

— Куди вона втече, — сказав Мультан.

— У підземелля.

— А хто її вкраде?

— Вдячні жителі і вкрадуть.

— Не дам, — сказав Мультан. — Я ж сторож. Костьолу. І заодно замку.

— Ну, діду, ви насторожуєте, — сказав я.

— Ого-го, та ще й як. А дошка? Приб'ють дошку і немовби все діло зробили. А дошка — сьогодні вона є, завтра нема! Руй-нуй, Ванюхо!

— Маєте рацію, — сказала вона. — Он була дошка на Ружанах, на білоруському Парфеноні, валялися у дворі бочки з-під мазуту. Нема її — ті самі бочки. Ну, так де ви там кажете?

— Друга від кута.

— Від якого кута? Де той кут?

— І правда, кутів чотири. Так що практично під кожною…

— Практично — на пси твоя робота, хлопче, — сказав Мультан.

— А далі кроків під знаком корабля, — безнадійно сказав я.

— Вісім кроків під знаком корабля, — повторила вона, полічивши на пальцях. — Н-на, не густо.

Мультан колупав носком чобота землю.

— Ось що, — буркнув він нарешті. — Так ти тут нічого не знайдеш. Я ось що зроблю. Я тобі онука свого молодшого, Стасика, пришлю. Він справжній Мультан[7]. А він з Васильком Шубайлом, другом своїм, такі шибеники, що весь замок з голови до п'ят облазили. Може, вони тобі в чомусь і допоможуть.

— Дякую, діду. Від дітей у таких випадках справді може бути більше користі, ніж від дорослих.

— Тож-бо.

— Що ж, — спитав я в Сташки, — ви копати починаєте? Але ж ще мокро.

— Підготовка. Почнемо по-справжньому, коли учнів, у яких екзаменів нема, відпустять, і як трохи підсохне.

— Шаблика тут їм допоміг, — сказав дід.

— Ага. Варто копати. На випадок чого і вам допоможемо. І заходьте до нас.

— Що ж, буду радий.

Ми стояли над кручею. Вітер летів з боку замку, від невеликої річки. Видно було зліва і справа ставки, і на лівому з них іграшковий звідси будинок млина.

— А городище це зветься Біла Гора, — сказала вона.

— Так. Біла Гора, — сказав дід.