Чорний замок Ольшанський

Речиць? Я, звичайно, чув це ім'я з деяких публікацій, але особисто її не бачив. Ні студенткою, бо саме тоді тимчасово відійшов од викладацької роботи, ні в останні три роки. З чуток, вона була в аспірантурі в Ленінграді. А спеціаліст, знову ж з чуток, хороший.

— Он… піднімаються, — сказала білявенька, кирпатенька, жвавенька Таня Солій. — З ким же це?

— Дід Мультан, — сказала Тереза, дуже схожа на Таню, тільки що чорнява і трохи суворіша.

Колишнім узвозом на городище (а я, дурень, перся схилом, мало не «вткнувшись носом у. землю) йшло двоє. Один років сімдесяти, але ще могутній і вузлуватий, як корч. Колись, певно, високий, а зараз трохи зігнутий, так що руки звисали. А поруч з ним ішла легкою ходою жінка в синій сукенці і такій самій синій хустині на голові.

— Добридень, — сказав дід. — Мультан моє прізвище.

— Станіслава Речиць.

— Антон Космич.

— Той?

— Соромно, але виходить, що той. А ви тая?

— Ну, коли побачили тут, то тая.

Тепер я міг роздивитися їх краще. У діда були сині, зовсім не вицвілі очі, сива кучма волосся, довгі сиві вуса при дуже давно не голеній бороді, ніс товстий, рот усміхнений, іронічний.

І при цьому ведмежому обличчі він ще й говорив то тенорком, то хриплуватим басом і весь час збивався з старечої солідності на якусь метушливість, ніби ніяк не міг забути, що в юнацтві був баламутом. Старався, і часом виходило, але до кінця не міг.

Жінці, а може, дівчині — подвійне враження — могло бути років двадцять п'ять. На десять з гаком молодша. Коли я гибів у вагоні для худоби на перегоні Барановичі — Слонім, була ще зовсім дитям.

Тонкі ще руки з гострими ліктиками, але розвинуті високі груди й ноги, довгі, мускулясті. Мабуть, багато ходила. Рухи чіткі, красиві. Вираз обличчя і голос приємні, м'які.

І — руда. Але була це не та безколірна, апельсинова рудизна, що зустрічається найчастіше, а був це колір темного червоного дерева, що завжди відливає глибинним золотом. І шкіра чиста, без ряботиння, молочно-біла, зовсім без блакитного відтінку, що часто властивий шкірі рудих. Ніякої косметики ніде, та вона «в полі», під вітром і сонцем, і не потрібна. І тим більше дивували натуральні темні брови і вії в контрасті з великими очима зелено-блакитної глибини.

«Ну, годі витріщатися, Космич. Цей пиріг не для нас, та не така вже стоїть цяця перед тобою. Були кращі».

— Зайдіть на хвилину до нас, — показала на палатку.

— Куди мені туди? — забасив Мультан. — Я її завалю.

У палатці було дуже чисто й затишно. Чотири застелених тапчани, чотири спальних мішки в головах, гілочка ялівцю у вазочці, брезент підлоги посипаний молоденьким аїром.

— Що у вас — зелені свята?

— У нас завжди зелені свята.

Я майже одразу помітив у неї пристрасть до порядку, а потім, в міру знайомства, і слабість до ґрунтовних і красивих речей. Причому — дешевих. Замовить, наприклад, місцевому гончару точну копію старожитнього жбана, горщика, миски. Облитих схожою поливою. Просто, щоб приємно стояли на столі.