Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Другий був високий і плечистий і дуже нагадував якогось американського ковбоя з фільмів про «дикий» Захід. Солом'яний чуб, обличчя, продублене сонцем і вітром до відтінку темного золота. Широкий і високий лоб, ніс простий і недовгий, рот твердий, щоки приємно провалені.
І все це освітлювали очі такої глибокої синяви, що робилося радісно на душі.
— Стій! Що це ви робите? — ще здалеку закричав «ковбой». — Яке… по якому праву?!
— А ти не будь у гарячій воді купаний, Змогитель, — сказав чоловік у синьому костюмі. — Треба — значить, треба.
— Ви, Ничипоре Сергійовичу, хоч і голова колгоспу, — сказав інтелігент, — а й вам не зашкодило б все ж таки поміркувати трішки над тим, що робите.
— А ви мені, Ригоре Івановичу, товаришу Шаблика, не в усіх випадках наказуйте, як мені цим колгоспом керувати і що і як мені на його користь робити.
— Безпека протипожежна потрібна? — спитав той, з портфелем, і «повчально» підняв палець. — Потрібна. Другий вихід потрібний? Потрібний.
— Та чому тут горіти? — запитав хтось.
— Не кажіть. І камінь часом горить. І рушниця раз на рік сама стріляє.
— Це пам'ятка, — спокійно сказав Шаблика. — Пам'ятка культури, пам'ятка нашої історії. І потім, хто вас примушував у ньому загін для худоби робити? Зробили б в іншому місці.
— На це затрати потрібні, — сказав опортфелений.
— Пам'ятка. Під охороною, — пояснював Шаблика.
— Яка пам'ятка? Звідки видно, що пам'ятка?! — почав нервувати чоловік з портфелем.
— Ви не нервуйте, Тодоре Гнатовичу, — сказав Шаблика. — Ви бухгалтер, ви можете й не знати, що це друга половина XVI століття.
— Звідки видно?
— Дошка була.
— Де вона, дошка? — спитав Тодор Гнатович.
— Зірвали дошку! — закричав раптом «ковбой». — У бур'яні вона валяється! А все ти, конторська скрепко! Ти, Гончаронок! Ти, чорнильна твоя душа! Ти людей цькуєш, ніби цей замок головний твій ворог.
— Тихо, Михасю, — сказав йому Шаблика, але «ковбой», видно, ніяк не вмів себе тримати і вже зовсім озвірів.
— Скаржитися на вас будемо. А тобі, Гончаронок, я бубну виб'ю. Я тебе візьму в роботу так… юшкою вмиєшся…
Очі Гончаронка були б страшнуваті, якби не були такі дурні.
— Я, між іншим, не тільки бухгалтер, я і член селищної Ради.
— А-а-а-а, — іронічно протягнув Шаблика. — Ну-у, якщо член селищної Ради — тоді обов'язко-ово треба руйнувати.
— Та вгамуйтеся, — сказав голова.
— Ви його попросіть вгамуватися, Ольшанський, — сказав голові Шаблика.
«Ольшанський? Звідки Ольшанський? З тих? Та бути не може! Останній з німцями втік і помер. Ідіот. Мало, чи що, Ольшанських? Один Гаврило в Полоцьку?»
— Кажу вам, зробіть загін в іншому місці, Ольшанський, — сказав Шаблика. — Інакше будемо скаржитися.
— Ку й валяйте, — сказав голова, — вам же гірше буде.
— Ти! Ти! — розлютився «ковбой» Змогитель. — Ти… віслюк, — вжив він українське слово.
— Про нове думати треба, — сказав голова, не образившись за «віслюка», бо не зрозумів.
Я усміхнувся. Я добре знаю українську мову і знаю, як часом зручно отак когось обізвати. Типова білоруська хитрість. Спеціально вживати замість нашої лайку з інших слов'янських мов. І душу одвів, і вилаяв, а той ніц не второпає.
— Так! Справжній віслюк! Тільки віслюкові робити таке.
Зате Гончаронок Тодор Гнатович, бухгалтер і член селищної Ради, чомусь особливо образився на явно невідоме йому слово «віслюк».
— Ану, повтори! Ану, повтори, повтори!
— Я тобі повторю! — «ковбой» схопив Гончаронка за грудки.
— Висоцький! — почав благати той. — Чого дивишся на бандитське поріддя?
І тут від натовпу відділився високий, винятково стрункий і міцний чолов'яга років сорока з гаком. Чуб темно-русий, світлі очі примружені. В рухах лінива грація, з якої видно: може бути несподівано рухливий. Кіс прямий, рот непомітно усміхається. У великій долоні маленький батіжок.
— Постарайтеся, Ігнасю Яковичу, — сказав він сам собі. — Ну що, справді, за неподобство чиниться.
І легко, як кошенят, розвів Гончаронка і Змогителя, тримав їх витягнутими руками.
— Ну, нехороше. Ну, бійка буде, — ліниво умовляв він. — Ну, міліція. Ну, п'ятнадцять діб. Ну, небо в густу клітинку, бухгалтер великого колгоспу, член селищної Ради — і п'ятнадцять діб. Негоже. Вчитель рідного слова — й тротуар перед школою підмітає.
— Ігнасю! — горлав Гончаронок. — Пусти, дай дорватися.
— Та не пущу, — ліниво сказав Висоцький.
— Сука ти! Пусти, пусти, поріддя свинське! Пусти, чорт смалений!