Сучасна польська повість

Стіни в «Какаду» голубі, того особливого відтінку, що його має морська гладінь, в якій відбивається чиста блакить неба, і часом мені здавалося, що я лежу на дні морському й самотність моя, наче море, глибоке, холодне й неосяжне, а вороття для мене вже немає, раз я опинився на дні, і коли я ще почував щось, крім самотності, то це була ненависть до часу — аж тепер я вперше зрозумів справжню ціну часу і то в цілком конкретних, фізичних вимірах, відчув його вагу, колір і смак; час став тягучим, мов гума. Чекання стомлювало, мене враз опанувало почуття цілковитої байдужості, неначе я несподівано опинився перед лицем неминучої смерті, — так засуджений чекає страти або помилування; на думку наверталися все нові й нові порівняння, але я прагнув лише одного — не чути глухих ритмічних ударів серця, що відмірювали час.

Я лежав на дні моря, гарячка палила чимдалі дужче, і зал здавався мені нутром підводного човна, а окуляри піаніста — лінзами перископа, за якими пропливали повільні, байдужі восьминоги; мій корабель потонув, я чекав рятунку, але знав, що кликати на поміч дарма, бо моє волання загубиться в безмежнім просторі, ніхто його не почує. Якби ж то я був певен, що кохана дівчина хоч думкою зараз зі мною, якби ж то вірив у це, може, мені було б легше, але я знав, що надії марні, вона мене покинула, розсталася легко, без вагань, як завжди, як робила вже не раз за час нашого знайомства, вхопилася за перший-ліпший нікчемний привід і пішла, вважаючи себе обманутою, а насправді її обманув не я, а час, бо він не лишив у нашому спільному світі місця для щастя.

Я підвів голову й несподівано побачив, що біля столика, похитуючись, стоїть п’яний офіціант у зношеній, засмальцьованій куртці, із брезклим, червоним лицем і запухлими очима; він нетерпляче бгав у руках серветку, втупившись у мене неприязним, підозріливим поглядом, — певне, теж зміркував уже, що я в цьому місті чужий, а до «Какаду» заглянув випадково, і це зразу настроїло його проти мене. Годі було сподіватися, що я уп’юсь і йому перепадуть щедрі чайові, до яких він звик, услуговуючи місцевим королям чорного ринку; я був для нього зайдою, приблудним псом, і він з першої хвилини почув до мене неприязнь, а я — до нього. Я відчував, як наростає між нами мовчазна ворожість; нарешті він не витримав цього гнітючого мовчання і, поприбиравши зі столу порожні пляшки та кухлі, обізвався грубим, майже образливим тоном:

— То ви будете щось замовляти чи ні?

— Довго у вас треба чекати замовлення?

— А вам ніколи?

Я глянув на годинник: була за чверть четверта, офіціанта я прождав майже півгодини, отже, мав підставу висловити невдоволення і скористався з цього.

— Довгенько довелося чекати, поки ви зволили підійти до мого столика.

— Ви поспішаєте?

— Атож.

— Ну то йдіть звідси й пошукайте який-небудь інший ресторан. Може, там вас швидше обслужать.