Книга пригод 3

На «Андреа Доріа» виконано всі команди й розпорядження. Ще три години, і генуезький галі он зніметься з якоря, щоб приєднатися біля Бірвліта до решти чотирьох суден, — ті вийшли в море раніше, — і вирушити на пошуки чорної галери. Команда мала ще трохи часу, й усі полягали спати; поснули навіть вахтові на палубі. Погас, як і всі ґноти на галіоні, артилерійський гніт у вахтового біля трапа. Та й що може загрожувати судну під міськими мурами та фортечними валами!

Ліхтар на головній щоглі осяває палубу нерівним миготливим світлом. Із вікон капітанської каюти на темні води Шельди, що котяться за бортом, падає тьмяний відблиск лампи.

Леоне делла Рота випростується біля ліжка Антоніо Валані.

— Все, кінець, — каже лейтенант. — Він помер. Ти чуєш, bella fiamminga, Антоніо помер, і тепер капітаном на судні став Леоне делла Рота! Ти чуєш, красуне?! Я стаю власником своєї спадщини — і ти теж належиш мені! Мій товариш сконав, і ти стала моєю!

І знову Спінолин лейтенант наповнив келиха вином.

— Чому ти відвертаєшся й тремтиш, красуне? Він помер… Його серце перестало битись. Але моє серце ще б'ється — несамовито, шалено! Це правда, він був моїм товаришем, та я покохаюся з тобою — і це буде помста за його смерть. — Леоне підніс келиха й вихилив його до дна. — Я п'ю за тебе, бідний Антоніо… У відкритому морі буде твоя могила, гідна справжнього моряка. Тебе не закопають у землю; ти спочиватимеш серед грайливих хвиль, як і личить синові Генуї. В обіймах русалок ти спатимеш вічним сном…

— Зглянься наді мною, святий Боже, пошли мені смерть, врятуй мене, врятуй! — голосила дівчина.

Але п'яний Леоне тільки дико реготав.

— Не дивись так на мене, королево! Сьогодні ти моя, а завтра належатимеш іншому — така вже війна, таке вже життя… Гадаєш, я повинен тужити й бурмотіти, як піп, молитви над тілом свого товариша? Ха! Якби ми зараз були на березі Лігурійського моря, т заквітчали б собі чуб та коси трояндами й миртами і відсвяткували б цю прекрасну ніч! В ім'я помсти, в ім'я перемоги, іди ж у мої обійми, о дика гезочко, іди й стань моєю, чарівна єретичко!

Міга ван Берген пронизливо закричала й учепилася за ніжку від ліжка, на якому лежало випростане, бліде й закривавлене тіло Антоніо Валані. Дівчина шукала захисту в мерця! Та Леоне делла Рота, несамовито зареготавши, силоміць згріб нещасну в обійми й почав укривати палкими поцілунками її вуста й голі плечі. І раптом над головою в нього щось глухо гупнуло — таке важке, що аж лампа під стелею гойднулася. Крик… Якась боротьба… Знов щось упало… Тупотіння й важкі людські кроки… Дикий зойк… Різкий тріск рушничного пострілу… І нарешті — сповнений жаху, фатальний крик:

— Гези! Гези! На борту гези! Зрада! Зрада! All'arme! All'arme![35]

— Що там таке? Diavolo! — вигукнув лейтенант, випускаючи дівчину й хапаючись за меча.