Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Ну, чого стовбичите?! — почувся згори захеканий голос Соньки. — Допоможіть же хто-небудь! В мене ж рука ще опісля вивиху ще не відійшла! А другий нехай Нксу зніме.
Обличчя Кременчука неусвідомлено задерлося вгору. І крізь плетиво металевих конструкцій, на самій верхівці вишки, він побачив крчовника, що пихато розкуйовдженою копицею завмер на п‘ятачку невеличкого оглядового майданчика. Уся його величність злиняла до дріб‘язковості. Та що ж це воно таке відбувається?!?
Норильцєв, втім, розмірковувати над цим не став. Норильцєв кинувся нагору, осатаніло здіймаючи сорорійського коротесенького меча і маючи велике бажання забрати в Такаманохари свого, трипільського, випробуваного й порівняно довгого, якого він нарешті впізнав. Вже на бігу Ігор мимохіть озирнувся й відчув пекуче здивування: Кременчук, замість того, щоб кинутися за ним, схилився над напівнепритомною Корнелією. І перед тим, як почути якійсь гуркіт згори, Ігор ще встиг побачити те, як капітан зриває маску з блідого, але доволі симпатичного обличчя і нашвидкуруч обмотує його вологою ганчіркою, а потім… Потім Зоребор ледве встиг ухилитися від тіла, оповитого жовтим балахоном, що майнуло повз нього. А на сонячному тлі його особливо яскраво виділялась величезна кривава пляма.
У Соньки залишався лише один супротивник. Але знизу тупотіло ще з десяток жовтих гусениць. Зрозумівши, що це — не фантоми і зараз вони йому зовсім не ввижаються, а також згадавши про те, що захищати себе мечем Богдан Іванович не дуже то й вміє, Ігор кинувся назад, горлаючи на бігу:
— Пане капітане! Відступайте!.. Відступайте! Давайте нагору, нагору! Нксу зніміть, а я тут цих туарегів притримаю!
Кременчук втупився в нього несамовитим поглядом, відсахнувшись від звабливого, навіть в непритомності, тіла Корнелії, а за хвилину, стрибаючи відразу через декілька сходинок, вже летів повз низьких парапетів, повз іржавих балок, повз Соньки з її супротивником, до оглядового майданчику, де, до кумедності пихато, тупцював на місці кошлатий піррянин.
— Крчуче, — мовив він з якимсь смішним дитячим гонором, коли Богдан буквально вилетів на найвищу точку башти, — як ти поводишся? Ніякого тобі чиношанування! Схили голову, дитя моє, коли дивишся на Аристаса, Первісного й Споконвічного, нескінченного в Любові своїй і…
- І в дурості незбагненній! — рявкнув Кременчук, намагаючись поки що не прислухатись до усіх своїх внутрішніх почуттів, переживань та зчудувань. Не до того було.
Бо внизу Сонька з Норильцєвим намагалися стримати натиск Безлицих, які жовтою лавою сунули нагору, змушуючи землян відступати. Адже в руках цих загадкових небалакучих сорорійців були вже не рушниці, схожі на збільшені шприци, що стріляли струменями каламутно-жовтого диму (Богдан мав велику підозру, що то був пилок кноплу), а якісь опецькуваті пістолети, з яких час від часу вилітали згустки полум‘я. Полум‘я було чадним, та ще й при зникненні викидало з себе клуб‘я чорнющого диму. Це вже було серйозно.
Схопивши обома руками крчовника, що чинив шалений опір, ледь не видряпуючи йому очі, Кременчук крутив головою в усі усюди, помітивши таки, як Такаманохара з Ігорем вистрибнули на його майданчик і на мить вклякли, оцінюючи ситуацію. А полум‘яні згустки, що обпікали кольчугу Зоребора, який прикривав собою дівчину, не надавав їм тривалого часу для цього. Виходу, здається, не знаходилось.
Розгублена Сонька, по крутій дузі оминаючи Кременчука з Нксою на руках, кинулась до невеличкої будки, що височила просто по центру майданчика. На даху споруди зловісно завмерла якась маленька гармата. А Такаманохара, не звертаючи на неї уваги, вже хапалась за ручку іржавих дверцят, зі скаженим рипом тягнучи їх на себе і… І в наступну мить ставало зрозумілим, що перед ними — старезний, ненадійний, здавна, здається, не ремонтований, але — ліфт.
— Швидше!!! — аж заверещала Сонька. — Швидше сюди!
Два рази повторювати це їй не довелося. Бо вже за якусь мить усі земляни разом з піррянином божеського родоводу, щільно прискаючись одне до одного та стінок кабіни, відчули, як її долівка невпевнено розпочала провалюватися під ними.
— Ти… Ти звідки взялася? — видихнув Кременчук крізь мокру пов‘язку в бік Соньки.
Нкса заверещав було щось про вічність та нескінченність, але капітан так стиснув його своїми величезними ручиськами, що той поперхнувся й замовк на декілька хвилин. Цим скористалася Такаманохара, краєм вуха вслухаючись в рип незмазаних канатів, на яких опускався ліфт.
— Звідки, звідки… З апарату. Ти як розпочав на увесь свій телепатичний простір репетувати, то я відразу зрозуміла, що ви таки догрались. Що гаплик вам без мене буде.
— Так тебе ж, здається, охороняли?
Сонька лише посміхнулася криво, поворушивши в тісняві рукояттю Зореборового меча. А Богдан згадав про гременецькі бійки, в яких Такаманохара завжди мала роль визначного персонажа. І тому це питання було знято з порядку денного.
— А ганчір‘я мокре? — спитав про інше.
Дівчина, наскільки це було можливе, знизала плечима.
— Якось треба було з алергією боротися. А що ти про маски оповів, які тутешні жінки носять, то дуже це мені в нагоді стало. Мої охоронці кольору дитячої несподіванки, здається, нічого й зрозуміти не встигли, як я їхню танкетку захопила. Але ж і дрова, маю зауважити! Ледве з керуванням розібралась. Ледве двигуна завела… Не косись, не косись на мене! — це вже до Зоребора. — І без того огидно, що я через вас маю тут стриптиз влаштовувати, голісінькою по іншій планеті вештатись, а тут ще ти!..
Не дивлячись на напруженість ситуації, Богдан ледь посміхнувся куточками губ. Сам він намагався завий раз не дивитись на дівчину, а якщо й дивитись, то лише в темно-блаватні, аж фіолетові, очі. На тіло — ні-ні! Розумів усю делікатність становища. Хоча, треба зауважити, тіло це було доволі зграбне й струнке. Тренованим це тіло було. Кременчук ніколи не очікував побачити такого під запраною тільняшкою.
Канати ліфту зарипіли по особливо нудотно, кабінка пару разів гойднулася знизу вгору й завмерла. Приїхали. В очах знову розгорялося призабуте було мерехтіння, а мозок знову розпочинав скептично ставитись до усього, що відбувалось навколо. Опісля ейфорії останніх діб такий різкий перехід здавався фізично болючим. Аж голова розболілась.
А Такаманохара аж ні на які мерехтіння уваги не звертала. Такаманохара вже вивалювалась з кабіни на рифлену долівку якогось довгого приміщення, що нагадувало собою величезний барак, вказувала мечем на пляму світла, що мріла вдалині й бігла до неї, кричачи на бігу:
— За мною, хлопці, за мною! Там вихід, здається!!! І по боках не дивіться, не дивіться! Особливо ти, Ігорю!..
І Кременчук, притискаючи до грудей Нксу, який знову розпочинав пручатися, бездумним вистрибом біг за нею, прямісінько на світло виходу, немов метелик на полум‘я свічки. І Норильцєв перелякано тупотів за ними, намагаючись виконувати лише одне: ретельно підкорятися наказові Такаманохари. Бо якщо не підкорятись йому, якщо вдивлятися таки в напівтемряву, що оточувала втікачів з обох боків бараку, то можна було збожеволіти остаточно.
Два конвеєри тихесенько, наче змії, шурхотіли своїми гнучкими стрічками. На одному боці по них повільно пересувались трупи мавп, на іншому — людей. Через певні, чітко визначені, проміжки часу конвеєри зупинялись і тоді якісь механізми схилялись над нерухомими тілами, байдуже краяли їх, витягуючи нутрощі та стягаючи закривавлену шкіру. В повітрі стояв нудотний солодкуватий запах, під ногами щось волого хлюпотіло і Норильцєв відчував, що зараз його просто знудить на камуфляжну спину Кременчука.
Врятувало того лише те, що за декілька хвилин вони вкрай схарапудженим натовпом вивалилися, врешті решт, з клятого бараку і… І опинились віч-на-віч, якщо так можна було казати про Безлицих, з шеренгою жовтих балахонів, які тримали напереваги опецькуватий різновид пістолетів. В моторошному мовчанні вони спрямували їх на наїжачений гурт землян. „Це вже не приїхали, — подумав Кременчук, — це вже приплили, здається”.
Він, отруєний наркотиками й сумнівами, вперше за тривалий час відчув себе гранично розгубленим. Та ще й дитина піррянська на руках!