Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Привіт, Джейсоне!
— Привіт, Джей-Джей! — з’ясувалося, що Франческа знайома з нашим маленьким гостем.
До нас у гості ходить багато дітей. Зазвичай школи домовляються з командуванням бази і ми виділяємо час для екскурсій — військові дуже відкриті в цьому плані. Полковник Вескотт завжди йде назустріч дитячим колективам, особисто зустрічає всі делегації і, якщо є час, сам проводить екскурсії. Думаю, що з командира вийшов би чудовий вихователь чи навіть учитель. Але цього разу в нас був незвичайний гість. І прийшов він не просто на авіабазу, а прямо до нас, у наш маленький командний центр.
І цей гість став для мене найбільшим потрясінням за останній час, якщо, звісно, не брати до уваги моє знайомство з Франческою.
— Давно ви знайомі? — спитав я напарницю.
— Десь із півроку! — сказала Франческа, обіймаючи Джей-Джея. — Це мій маленький друг! — Дівчина нахилилася до нього і, дивлячись у підлогу, показала пальцем на мене й тихо проказала: — Це мій друг і напарник Джорджіо. Він смішний.
Джей-Джей кивнув. З найпершої хвилини, коли хлопчик зайшов, він не промовив ані слова. Він узагалі був незвично тихий і чомусь завжди дивився вниз і трохи навіть убік. На вигляд йому було років десять — звичайний хлопчик у картатій сорочці і в штанях кольору кави з молоком. Густе русяве волосся стирчало на всі боки — геть як у старшої дочки полковника Вескотта, Меґан, — і теж робило хлопчика схожим на маленького Страшила.
З Джейсоном прийшло двоє дорослих. Один — його батько Мейсон, а другий — університетський викладач Франчески, містер Флетчер. Містер Флетчер, високий і худорлявий, чимось схожий на Євгена Коновальця, підійшов до мене й потис мені руку.
— Багато про вас чув! — сказав математик і якось недобре, як мені здалося, посміхнувся.
Я підозріло покосився на напарницю — невідомо, що вона про мене наплела, — і про всяк випадок відповів:
— О, яка приємна несподіванка! Я про вас теж!
«От брехло! — одними очима промовила Франческа. — Збрехав і не почервонів!»
«Що ти йому наплела?» — теж очима запитав я.
«Ой, та заспокойся! Нічого особливого. Розповіла, що ти бовдур-журналіст, який випадково потрапив у наші доблесні лави математиків».
«У тебе не язик, а калатало!» — без слів образився я.
«Caro mio, та я пожартувала! От ти справді як дитина!»
— Приємно чути, що моя студентка вам про мене розповідала, — розплився в усмішці містер Флетчер і, перервавши наш мовчазний діалог, подивився на Франческу. Та одразу наліпила на себе білозубу усмішку. Мені стало соромно.
— Джейсон дуже хотів сюди прийти! Він багато знає про космос, і НАСА для нього — це просто мрія! Мене звати Мейсон! — батько хлопчика простяг мені руку.
— Дуже приємно! Зараз нас двоє, але незабаром прийдуть професор Рассел, старший офіцер Баррел і Трейсі. Просто зараз іще рано, зміна не почалася.
— Джейсон хотів подивитися, як ви працюєте.
— У нас багато математики і кнопок, — усміхнувся я.
— Джейсон любить кнопки і математику.
До зміни лишилося кілька хвилин, і ми зайняли свої місця. Джейсон сів біля Франчески, а Мейсон — біля мене. Флетчер і Рассел про щось перемовлялися в кутку командного центру.
— Спершу ми отримуємо з Г’юстона кейси на корекцію, після чого починаємо з поточної телеметрії… — почав я лекцію і раптом схаменувся: — А ви чим заробляєте на життя?
— Я мікробіолог.
— О, клас! Я колись хотів стати ентомологом.
— Дитяча мрія?
— Саме так.
— А що завадило?
— Ну… — знітився я. — Знаєте, обставини…
А сам подумав: «Справді, чому я свого часу не пішов у біологію?»
— Як ви дізналися, що Джейсон народився з аутизмом? — я знову, несподівано для себе, поставив найтупіше питання, яке тільки міг. Однак зі свого журналістського досвіду я знаю, що в окремих випадках, коли журналіст демонструє цілковите дилетантство, співрозмовник починає пояснювати все максимально просто і зрозуміло. Не завжди і не з усіма це працює, звісно, але часто спрацьовувало з економістами, військовими і тими, хто працював із точними науками, до яких я відношу й біологію.
— До трьох років Джейсон був абсолютно нормальний… — Мейсон раптом замовк, ніби зрозумів, що бовкнув зайве. — Ну… тобто… такий, як усі діти… Але ми помітили, що він плаче тільки тоді, коли береш його на руки. Він навідріз відмовлявся спілкуватися з новими людьми, був замкнутий. І в нього було тільки п’ять іграшок, із якими він грався. Решту він акуратно склав у кутку. Знаєте, як на вітрині в іграшковому магазині…