Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Я тут узагалі ні до чого! — образився я. — Я вам хоч одну халепу влаштував?!
— Ми разом блювали в туалеті, — підколола мене напарниця.
— Не «ми», а «ти»! І це не була халепа!
Усі, крім мене, засміялися.
— Ти невід’ємна частина всіх негараздів. Змирися, така твоя доля, — сказав полковник.
— Я найкраща частина всіх негараздів. Я рятувальна частина!
Знов усі засміялися.
— Дивіться, сер, у нас «манюпусик»!
— Ох, нічого собі! — насторожився Вескотт. — Де ви його взяли?!
— На кухні, — спокійно відповіла Франческа, знімаючи павука з плеча.
— Я трохи не вмерла, коли його побачила! — пожалілася Сара. — Моторошна комаха.
— Павук не комаха! — заперечив я.
— Як не комаха?!
— Павукоподібні — окремий клас членистоногих. У комах свій клас, який так і називається — «Комахи». Вони належать до підтипу «Шестиногі», тоді як у павуків — вісім ніг. Павуки і краби, тобто ракоподібні, мають спільного пращура.
Усі мовчки витріщилися на мене, ніби я їм розповів, що наступного року лечу на Марс.
— Завжди думав, що павуки — це комахи, — сказав Вескотт.
— Зрештою, яка різниця? — махнув я рукою.
— Усе одно цікаво дізнатися щось нове, — відповів командир. — Диви, які в нього передні ноги м’язисті, накачані.
— У павуків немає м’язів… — сказав я.
Усі знову витріщилися на мене.
— Що?!
— А як?!
— У нього ноги — як пусті герметичні трубочки. Згинаються і розгинаються під тиском крові, яку регулює павук. Тобто в ногах павука — гідравлічний привід.
— У нас прямо не база, а телеканал Animal Planet! — засміявся полковник.
Ми розпитали Вескотта про Пуерто-Ріко і після нетривалої розмови пішли на зміну, а у полковника почалася нарада.
— Як ти думаєш, Джорджіо, де нам випустити Волохатика?
«Волохатик». Тепер у павука є ім’я!
— Та десь у лісі. Ці павуки живуть там, де багато комах. Вони не плетуть сітки, а живуть у нірках, стінки яких вкривають щільним килимом павутиння, — почав я чергову лекцію. — Павуки-вовки дуже швид…
— «Манюпусик»! — Франческа підняла на мене круглі очі. — Його немає!
— Як?!
— Так! — Франческа почала нишпорити в командному центрі, заглядаючи під станції та крісла.
— Омайґад, ще цього мені не вистачало! — старший офіцер Баррел швидко закрив двері у свій бокс.
— Тільки не кажіть мені, що він утік! — прошепотіла в навушник начальниця зв’язку Трейсі. — Мамо! Я не вийду звідси!
— Ragazza mia, коли ти бачила його востаннє?
— Ще в кабінеті у Вескотта… Він повзав у мене на плечі…
У мене зупинилося серце.
І тут ми почули різкий протяжний крик. Який почався із фальцету і зірвався на хрип.
Крик пролунав із кабінету командира.
Ми стрімголов кинулися в коридор. З кабінету вийшов похмурий Вескотт.
— Заберіть свою худобу з мого кабінету! — процідив він. — Ви мені всю базу розженете!
Франческа, плачучи, побігла визволяти свого улюбленця. Усі офіцери збилися в гурт коло дверей й боязко позирали на стіл. По стільниці, вивчаючи якісь військові документи, спокійно повзав Волохатик.
— Іди до мене, маленький!.. — засюсюкала дівчина до восьминогого. — Такий маленький, а такі здорові дядьки тебе злякалися!
Дядьки похмуро мовчали.
Гордо задерши підборіддя й тримаючи Волохатика на долоні, Франческа продефілювала повз офіцерів і полковника.
— Джорджіо, благаю, випустіть це чудовисько! Бажано не на території бази, добре?
— Sir, yes, sir!
— Я трохи не вмер, коли він виліз мені на зошит!
— То це ви кричали?!
— Кругом! Кроком руш!
— Sir, yes, sir!
— Усі страхи — у людей в головах, — філософствувала напарниця, коли ми нарешті випустили Волохатика на волю. — Павук здебільшого нічого поганого людині зробити не може. Тим паче, в Новій Англії немає смертельно отруйних павуків. Ото людина придумала собі, що вона чогось боїться, і починає цього боятися, хоча ніяких підстав для страху насправді немає.
— Ragazza mia, а ти чогось боїшся? — спитав я.
— Авжеж, боюся!
— Чого?
— Боюся бути нікому не потрібною…
— Дурниці! — сказав я. — Тобі це не загрожує.
— Правда?
— Можеш повірити мені на слово.
* * *
— Знайомтеся, це Джейсон, і він має аутизм, — до нас у командний центр завітала ціла делегація: двоє дорослих і маленький хлопчик.