Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я повернувся до кам’яної стіни, де ховалася печера, і влаштувався на невисокому скелястому карнизі, щоб розпочати клопітку процедуру зміни форми, яка, за моїми розрахунками, мала забрати приблизно пів години. Сама ідея перетворення з істоти умовно людської на щось надзвичайне та незвичне, а для когось і потворне, і жаске, а потім повернення до людської подоби може здатися декому огидною. Але це не так. Адже всі ми щодня вчиняємо так само, тим чи іншим чином, хіба ні?

Коли трансформацію було завершено, я розтягнувся навзнак, важко дихаючи, і лежав нерухомо, слухаючи вітер. Скелі захищали мене від поривів вітру, і до мене долинав тільки його звук. Я відчував, як тремтить земля від віддалених поштовхів, але вирішив сприймати це за легкий заспокійливий масаж. Одяг на мені перетворився на лахміття, а я був наразі надто втомлений, аби витягти з Тіні щось нове. Біль у плечі вгамувався, а в нозі відчував лише відгомін болю, і той танув... танув... На кілька секунд я заплющив очі.

Гаразд, я дістався сюди. Чітко відчував, що й розгадку смерті Джулії, і її вбивцю треба шукати у фортеці неподалік, яка наразі була в облозі. Але не бачив змоги отак просто, без підготовки, проникнути туди для розслідування. Та можна було зробити й по-іншому. Я вирішив залишитися, де був, і дочекатися темряви. Звісно, якщо тут світла й темна доба змінюються звичайним чином. Тоді нишком спущуся в долину, викраду одного з обложників і допитаю його. Так. Але якщо темрява не запанує? Тоді вигадаю щось інше. А наразі найкраще, що можу зробити, — це плисти за течією...

Не знаю точно, скільки часу я дрімав. Прокинувся, бо праворуч від мене рипіли камінці під чиїмись ногами. Я миттєво приготувався діяти, хоч і не поворухнувся. Не схоже, щоби хтось підкрадався; просто йшов схилом, і, судячи з ляскання підошов, цей хтось був у сандалях-шльопках та один. Ішов просто на мене. Я напружив і розслабив м’язи, зробив кілька глибоких вдихів та видихів.

Справа від мене вималювалася між двох валунів постать чоловіка, надміру порослого волоссям. П’яти з половиною футів на зріст, страшенно брудний, він мав лише темну звірину шкуру на череслах, а на ногах сандалі. Витріщився на мене і лише за кілька секунд вишкірив в усмішці криві жовті зуби.

— Здоров будь. Тебе поранено? — запитав він спрощеним діалектом тарі, якого я раніше ніколи не чув.

Про всяк випадок напружившись, я підвівся.

— Ні, — відповів я. — Чому ти так подумав?

Він і надалі усміхався.

— Може, ти вирішив, що з тебе досить тієї бійки внизу.

— Еге ж, розумію. Ні, це не зовсім так...

Він кивнув і зробив крок до мене.

— Моє ім’я — Дейв. А твоє?

— Мерль, — назвався, потискаючи його бруднющу руку.

— Нема чого лякатися, Мерлю, — сказав той. — Я ніколи не викажу людину, якщо вона вирішила дати ходу з війни; ну хіба що за винагороду, але хто ж її пропонує? Я сам так зробив багато років тому і ніколи про це не пожалкував. Була отака сама війна, як оце зараз, але мені вистачило тямки накивати п’ятами. Жодна армія ніколи не взяла цієї твердині, що внизу; гадаю, і не візьме ніколи.

— А що це за фортеця?

Піднявши голову, він швидко поглянув на мене, тоді знизав плечима.

— Вежа Чотирьох Світів, — пояснив. — Хіба вербувальник тобі нічого не розповів?

— Анічогісінько, — зітхнув я.

— У тебе, бува, не знайдеться щось покурити?

— Ні, — відповів я, бо викурив увесь тютюн іще в кришталевій печері. — На жаль.

Я пройшов повз нього до того місця, звідки у проміжок між скелями можна було бачити, що діється внизу. Хотів іще раз поглянути на Вежу Чотирьох Світів. Усе ж таки це була відповідь на загадку, а ще їй присвячену купу шифрованих записів у щоденнику Мелмана. Я побачив, що під стінами укріплення додалося багато мертвих тіл, вони були розсіяні так, наче їх розкидало смерчем, який саме повертався, кружляючи, до тієї точки, де він зародився. Але, схоже, попри це незначна частка нападників примудрилася видряпатися на мури. А тим часом до стін підтягнулися нові сили й знову намагалися наставити драбини. Один із вояків тримав прапор, хоч я не міг його роздивитися, стяг видався мені наче знайомим: чорний та зелений, з емблемою, що могла зображати двох геральдичних звірів, які зійшлись у двобої. Дві драбини ще спиралися на стіну, і я бачив, що на мурах точиться запекла сутичка.

— Схоже, дехто з тих, які атакують, уже всередині, — зауважив я.

Дейв кинувся до мене, аби подивитись. Я негайно перейшов на інший навітряний бік.