Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Мокію, стій! — втрутилася Ізабелла.
— Поклади горщик, — це й Абрам просив.
— Нечесно! Не можна головою буцатися! — це негр із підлоги піднявся. Ніс у нього розквашений, крові багато.
— Чого ж не можна? — дивуюся. — Заліза у руки не брати і каміння, а все інше можна. У нас у селі так б’ються. А як не подобається, то не лізь!
Я ото кулаками махаю, наче розійшовся сп’яну.
— Припини! А то ще звільнять нас, — каже Ізабелла і витирає кров Леопольду. Той дивиться на мене вовком. Коли на балкон виходить патлатий, то відвертається. Патлатий дивиться на нас насторожено, мабуть, щось відчув підозріле і шукає до чого присікатися, але ми йому ввічливо посміхаємося, Ізабелла прикрила сукнею краплі крові на підлозі, й наче нічого і не було. Коли патлатий іде, всі з полегшенням зітхають.
— А ти молодець, — каже Абрам і плескає мене по плечу. — Боєць. Леопольд же професіонал, а ти його здолав.
— Бо не за правилами б’ється! — не здається Леопольд. А я думаю: як такого бугая завалити за правилами? Тут уже хоч якось.
На балкон виходить Куровський. Наказує всім повернутися до зали. Зачиняє за нами двері на замок.
— Відсьогодні й до закінчення роботи виходити на балкон і з будинку заборонено. Все зрозуміло?
Що тут не зрозуміти? Киваємо. Керівництво наше пішло кудись радитися, а ми далі сиділи, випивали потроху, балакали. Цікаві люди виявилися. Леопольд розповідав, як його рідний батько продав у слуги до якогось пана, а той вже пан продав у Антверпені в цирк, де з хлопця і зробили борця.
— Тільки я пішов із цирку, бо там нечесно!
— Що нечесно? — дивуюся я.
— Там мене примушували програвати! Бо чорний не може перемогти білого! Але я міг! Я сильний борець! І я не схотів піддаватися! Ось зароблю грошей і повернуся на Батьківщину!
— Тобі добре, в тебе є Батьківщина! — зітхає Абрам.
— А в тебе що, немає? — дивуюся я.
— Немає.
— Ти не з Одеси?
— Яз Кишинева Але то місто, де я народився! А Батьківщина — то інше!
— Що інше? — дивуюся я.
— Батьківщина — це твоя держава! — урочисто промовляє Абрам.
— Так той, імперія наша, дім Романових, чим тобі не держава?
— А яка ж вона моя? В університет не вступиш, бо квота. На державну службу не візьмуть, бо теж квота. Поза смугою осілості жити не можна. Сиди, жиде, тихо, торгуй і не вилізай! А ми час від часу будемо приходити і тебе різати, наче худобу! Оце ти називаєш Батьківщиною? — питає він так гаряче, що видно — багато про це думав.
— Ну, не знаю я, — стенаю плечима.
— А от у тебе, Мокію, є Батьківщина?
— Є. Імперія — моя Батьківщина, — кажу впевнено.
— А хіба ти руський? — питає Абрам.
— Руський, православний я, — киваю.
— Як ото з-під Рязані?
— Ні, то ж кацапи! — дивуюся я такому дурному запитанню.
— А ти хто?
— Ну як хто? Я православний, селянин, Херсонська губернія.
— Ні, а з якого ти народу? Кожна ж людина до якогось народу належить. Ось я — жид, Ізабелла — італійка, Леопольде, ти хто?
— Яз народу монго!
— Ті он, німці, — киває Абрам у бік двох чоловіків і двох жінок, що сидять за окремим столиком і на нас не дивляться. — А ти хто, Мокію?
— Я? Та не знаю. Колись козаками були. Мій дід ще пам’ятав живих козаків запорізьких, коли вони по селах розійшлися після того, як Січі не стало.
— Ну, то колись було. А зараз? — дивиться на мене, а я й розгубився. Не тільки Мокій, а і я, Іван Карпович. От хто я? Хто сусіди мої, селяни з Капітанівки, хто люди з Роменського повіту і багатьох інших повітів? Не кацапи, це точно. А хто? Ото мазепинці щось верзли про якихось українців, так смішно й слухати, подивіться тільки на тих мазепинців. З усіх бунтівників найбільш жалюгідні. Поляки — ті небезпечні, бундівці теж, навіть татари, яких турецькі шпигуни підбурюють, і ті якась та сила. А мазепинці ото зібралися, поспівали, Кобзар почитали, поплакалися за Ненькою і розійшлися. Потерть, а не люди. То які там вже українці.
Сиджу я, у стіл вирячився і не розумію, хто я є.
— Не знаєш, Мокію? Тоді ходи до нас! — каже Абрам.
— Куди?
— Будувати єврейську державу!
— Та я ж православний!
— А я взагалі атеїст.
— Ти? — аж лякаюся. — В Господа не віруєш?
— Не вірую, Мокію.
— Як так?
— А як можна вірити, коли я погром кишинівський бачив? Як безневинних людей убивали, жінок, дітей, старих. Якби був Бог, хіба б він таке дозволив? Але ж відбулося, то немає Бога, Мокію. Але я не наполягаю, хочеш — віруй. То не головне, головне, що збудуємо ми свою державу, таку, в якій господарями будемо, і щоб жоден цар нам не указ!
— А як без царя жити? — не розумію я. — Безлад буде без царя.
— Брехня. От предки твої ж жили колись без царя, і нічого. У Франції царя немає і в Америці теж. І що там, безлад стався? Ні! Ще краще без царя люди живуть, бо самі царі! То поїхали з нами! — агітує Абрам. Вміло агітує, такого тільки пусти до народу.
— Та мені й тут непогано. Ось назбираю грошей, землі куплю.
— І що далі?
— Працювати на землі буду. Моя вона і все з неї моє.
— Твоя? Але хто ти будеш? Схоче поміщик забрати в тебе землю — забере! Не вклонишся справнику повітовому — в холодну кине! Заборгуєш банкіру — в тюрму сядеш! Держава тобі казатиме «дай», а сама що тобі даватиме? Як був ти ніхто, так і залишишся! А чим ти гірший за якогось дворянчика чи офіцера? Чим? Ти і сильніший, і вправніший, і розумніший. Ну, освіти немає, але то таке, освіту здобути можна. Але ж Російська імперія не для тебе! Для інших вона, а ти тут був холопом і холопом залишишся, не випустять тебе з мужиків!
Схопив він чарку і випив. А я сиджу і замислився дуже. Бо ж правильно каже цей Абрам, хоча й жид, ворог люду православного. От я, скільки років в армії прослужив, захищав імперію, поранений був, у дванадцяти боях участь брав. Потім в охоронному відділенні не одну пару чобіт збив, життям ризикував, знов-таки кров проливав за безпеку державну. Не буду хвалитися, але так бувало, що якби не я, то бозна-що б воно і сталося. А що маю? Та нічого. Якби не складав копійка до копійки грошики, якби не мав сторонніх заробітків, то оце б вийшов у відставку голий та босий. Бо платня в мене жалюгідна, не те що в панів офіцерів, які в теплому сидять, коньяки дудлять, про дівок патякають і ордени отримують. Ті ордени, які я вибігав, своєю кров’ю та потом оросив, вони собі на мундири прикручують задарма! Хіба правильно це?
І я випив.
— Своя держава мусить бути. — це вже Леопольд каже. — Ось до нас прийшли бельгійці і зробили всіх рабами. Примусили працювати на каучукових плантаціях! Працювати задарма! А якщо не хочеш працювати, то твоїй жінці і дітям відрубають руки! Ось так! Моїй сестрі відрубали руки й поклали перед батьком, щоб наступного року він збирав більше каучуку! Тоді він просто продав мене в слуги білому мандрівнику, бо сказав, що краще бути слугою, аніж рабом! Ось так!
— І що ото люди терпіли таке?
— Терпіли, а всіх, хто не хотів терпіти, вбивали. Бо ж за білими була ціла армія войовничих племен. Кожен воїн отримував платню, якщо приносив відповідну кількість рук убитих. То воїни не жаліли нікого і вбивали за першої можливості! Вони були як ми, такі самі чорні, але білі дали їм рушниці та мачете і дозволили вбивати. І вони вбивали своїх братів!
— Жах який, — кажу я, а сам згадую розповіді старих людей, як за Катерини кріпачили людей. Що от було село собі, вільні люди, а потім раз — і стали кріпаки пана такого, майно, худоба, хоч завтра на ярмарок. От та ж Капітанівка, вона ж колись була Висока могила, бо там зійшлися козаки і татари, три дні билися, і загинуло людей так багато, що цілу гору тіл назбирали, коли ховали. Так ось Високу могилу Катерина подарувала капітану Шверіну, який прибув до села і тут же перейменував його, бо Висока могила видалася йому занадто сумною назвою. Шверін так усе поставив, що дер з усіх по сім шкур, аж люди тікали. Хто на Дон, хто до Бессарабії, абикуди, аби подалі. Рук тоді, звісно не рубали, але за будь-яку непокору щедро пригощали різками. І нічого, терпіли всі. Люди в нас телячі, все стерплять.