Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Ото сиділи і далі розмовляли, Леопольд казав, що хоче додому, Абрам, що до Святої землі, Ізабелла про Неаполь мріяла Ще б довго сиділи, коли прийшов Куровський і наказав розходитися, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Ізабелла повела мене до кімнати, де спати, я по-п’яному ловив її руки, але вона пручалася.
— Ні, завтра важкий день, і ти мусиш бути при силах.
— Та я буду!
— Спи! Он на столі вода, пий, щоб завтра не було похмілля! — вона вирвалася з моїх обіймів і пішла, зачинивши двері. Я води попив, бо голова аж гула, не стільки від вина, скільки від думок. Коли б хто сказав мені, що я, Іван Карпович Підіпригора, оце таке думати буду, так ніколи б не повірив! Але думав, як справжній бунтівник, і проти любого Отечества, і проти государя-імператора. Страшне прямо думав. А потім згадав про Ізабеллу, про тіло її гнучке і забави соромні, одразу мені спокійно зробилося, і заснув, наче малюк після маминої цицьки.
Вранці Ізабелла мене розбудила, наказала швидко вмитися і одягнутися, після чого повела сходами. Минули перший поверх і пішли до підвалу. Я згадав свої пригоди з людожерами і трохи напружився, але підвал був зовсім не схожий на людожерський. Жодних людей у білому одязі, ножів чи сокир, натомість якась техніка, схожа на фотоапарати, ліхтарі якісь, меблі.
— Ось він, — Ізабелла підвела мене до столу, за яким сиділи Куровський, патлатий, Олексій та вчорашній гість. Уважно роздивлялися мене, наче коня на ярмарку.
— Ви подивіться, як складений! Наче грецька скульптура! — це Олексій підбіг до мене і почав знімати сорочку. Ну, мені до цього не звикати вже було, то допоміг і швидко вже стояв голяка.
— Яка фактура!
— Занадто добра тілобудова для персонажа з народу, — заперечив патлатий. — Мужики зазвичай кривоногі, пузаті, невисокі, з довгими руками, ледь не до колін. А цей он як панич якийсь!
— Не брешіть на народ! — вступився Куровський. — Є й такі, як ви сказали, але то наслідки кріпацтва, багатовікової експлуатації, коли з народу висмоктувалися всі сили! Але Мокій з країв, де кріпацтва не було, а навпаки була козаччина, тому і складений так добре!
— Ага, козаччина! І пика в нього занадто хохляцька! На руського мужика він і не схожий! — ремствує патлатий, який гнівно поглядає на мене.
— У нього якнайкращі рекомендації від Ізабелли! — нагадує Олексій.
— Не приплутуй цю шльондру! — дратується патлатий.
— Вона не шльондра! — ображається Олексій.
— Ану припинити! — тихо каже гість, і всі вмить замовкають. Таки він тут головний, високий, худий наче тараня, з довгим носом і окулярами. Десь я його бачив. Мабуть, у картотеці на службі. Хтось із есерівських цабе. Роздивляється мене. — Що морда хохляцька, то факт. Але це тільки краще. Ми це використаємо! В реквізиті є відповідний одяг, знайти! А йому зробити оселедець!
— Кого? — всі здивовано перезирнулися.
— Оселедець! Зачіска така старовинна, у козаків раніше була. Як ото на картині Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану»! — каже ватажок. Диви, і про козаків він знає.
— Ваше благородь. Я — проти! Як мені потім з тим оселедцем жити! Та поліція ж одразу арештує, скаже, що мазепинець! Та мене наш панотець Михайло до причастя не допустить, бо він зі Смоленська і ото не любить нічого малоросійського!
— Заспокойся. За оселедець додамо ми тобі рубль до платні. Потім зголиш його і все. За поголені голови отець Михайло з церкви не вижене?
— Ну, як так, то можна Тільки два рублі! — кажу.
Дивиться він на мене. Досвідчений у ватажка погляд, а я дурника вдаю.
— Торгуєшся, ти, Мокію, наче жид.
— Дуже вже мені гроші потрібні, — зітхаю.
— Півтора рублі й крапка.
— Ну, воля ваша.
Мене постригли, ото точно зробили оселедець, потім сказали, щоб я перевдягнувся. Принесли мені шаровари, сорочку вишиту, пасок червоний. А ще он чоботи гостроносі! Самий козацький одяг! Як одягнувся я, глянув на себе в дзеркало, так аж злякався. Бо замість Івана Карповича Підіпригори якийсь орел запорізький на мене дивився.
— Я ж казав, що хохол! Чистий хохол! — незрозуміло чому радів патлатий.
— Те що треба, — задоволено сказав гість, якого всі звали Іполитом Михайловичем — Розіграємо і жидівську карту, і малоросійську. Ну що, можна починати!
Мене провели в куток, огороджений у підвалі. Куток цей був дуже добре освітлений, я стільки ламп одразу й не бачив. Хоч у підвалі, а світліше, аніж серед білого дня на сонці. У кутку стояв тин із глечиками на стовпах, як ото в селі. Стіна, зроблена, як ото у хати-мазанки. І копиця соломи посередині.
— Мокію, ти приляж на солому, наче відпочиваєш після роботи! — наказав мені Олексій.
Я ліг. Чую, підбори цокотять. Онде заходить жіночка, яку я вчора бачив. Вона з подругою з німцями сиділа. Тільки тепер жінка у перуці, в одязі розкішному, що я тільки на картинках про царські бали бачив. Іде велично, обличчя строге, як та пава. І чогось мені її обличчя знайоме. Ще вчора це мені здавалося, а от зараз узагалі впевнений! Десь бачив! Як не наживо, то на фотографії! Невже з бунтівників вона? Там жінки теж траплялися. Намагаюся згадати, а не можу. Коли та жіночка наче мене помічає.
— О, козак! — каже вона з німецьким акцентом. Тобто і сама німкеня.
— Підводься, Мокію, підводься! — підказують мені. Я підводжуся. — Іди до неї, вклонися.
Я підійшов, уклонився. Не розумію, для чого це. Потім бачу, що Олексій не просто так сидить, а якимось ящиком за мною водить. І ящик той торохтить. Що за машинерія? А ще он патлатий із фотоапаратом крутиться.
— Какой карошій козак! — жінка каже, а потім давай мені пасок розкручувати.
— Ти що робиш? — дивуюся я.
— Цілуй її, Мокію, цілуй! — підказують мені. Ну, треба так треба, цілувати — це ж не кулі з борошном з вагона тягати, тим більше, що жінка приємна, не якесь там страховище. Я цілую, а вона з мене штани знімає.
— Розвернися трохи! Щоб видно було! — наказують нам. Розвернулися. Потім жінка на коліна спустилася і почала той самий приємний сором робити, що вчора Ізабелла. Я злякався, а мені кричать:
— Задоволення зображай!
Ото якби ми з Ізабеллою та одні, то і зображати нічого б не треба було, а тут вирячилася на мене купа людей, відволікають.
— Та він не здатний! Слабак! Ізабелла обдурила! Я ж казав, що тій проститутці не можна довіряти! — це все кричить той патлатий. — Заслаб, хохляцька морда!
І тут мене злість узяла Чого це я заслаб! Не заслаб! Зовсім не заслаб. Уявив Ізабеллу, і одразу все як треба стало. Ото очі я закрив, стою, стогну від задоволення, жінка займається.
— За голову її візьми і води нею! — підказує мені Олексій, який з ящиком своїм, що торохтить.
Я за голову жінку взяв, а там у волоссі дивне щось. Я дивлюся, наче металеве, виблискує. Диви як понаряджали! І що це тут відбувається? Ящик той, який Олексій, наче гармату, на мене наводить.
— Не дивися сюди! — кричить мені. Не дивлюся я. Очі заплющив, добре мені, аж паморочиться, вкотре дивуюся, що ось така робота мені припала Коли як блимне у мене в голові! Ну, от частенько так бувало, що не можу я пригадати, а потім наче вистрелить у мене щось, і стає все зрозумілим. Згадав я, де цю жінку бачив! Згадав! Матір Божа! Та я ж цю жінку на сотенних асигнаціях бачив! Та це ж імператриця Катерина Велика! Точно вона!
Як відстрибну я, шаровари підхопив і давай тікати.
— Стій! Куди? — кричить мені Олексій, а я його відштовхнув і далі біжу. Патлатий на мене кидається — і його відштовхнув, аж Куровського збив. Ще трохи і двері з підвалу, тікати звідси, коли постріл. Біля вуха куля просвистіла, у двері вп’ялася. І зупинився я. Оглядаюся і бачу того Іполита Михайловича з браунінгом у руці. Кидаюся перед ним на коліна.