Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Пилип-з-Конопель, задумавшись, замилувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, — це було з’явище з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.
І, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…
А про що ж?
Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?
Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?
Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?
Та про неї ж таки…
Як вона його зустріне в Мирославі?
Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?
Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?
І він чомусь подумав про Мамая.
Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.
А на той час Козак Мамай, на світанку почувши Песикову шамотню в кутку хурдиги, яка в передранні стала ще гидкіша, розплющив очі й згадав, де опинився, але ні ріски суму не заблисло в його широко поставлених очищах, бо ж, за всіма ознаками, його життя ще тривало, а він за довгі роки прийшов до висновку, що найкраще у житті — це життя… а вмирати… ну, що ж, нехай і так! — життя є наука про смерть!
Коли Мамай нарешті прокинувся, Песик Ложка, облишивши на мить трудну роботу, запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.
Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:
— Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?
— Ні, не думаю, — відповів поглядом Песик.
— То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?
— Хочу порятувати.
— Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.
Козак Мамай устав з куля соломи.
Потягнувся, аж залускотіло в немолодих уже кістках.
Попоходив по цюпі.
Гаспидська люлька давно вже погасла, не тріщала, не шипіла й не сипала іскрами, а кресало та кремінь у нього відняли, вкидаючи в хурдигу, рейтари чи жовтожупанники.
Покурити хотілось, аж боліла шкура, і з досади Козак Мамай розкошлував свої пишнющі вуса — то вниз, то вгору, то за вуха закручував, аж іскри сіялися з них, — але ж хіба вони могли, ті іскри, запалити люльку?
Він знову обмацав кишені, але ж нічого знайти не міг, бо все забрали гетьманці.
Та і в широких халявах червоних чобіт, стоптаних і латаних-перелатаних, теж не було ні ложки, ні ножа, ні бритви.
Знайшлося тільки шильце невеличке від шевської справи, не помічене рейтарами в його чересі, і він крутив тепер його в руках, те шило, а замислившись, прихилився до закуреної, аж чорної стінки й знічев’я заходився тим шильцем шкрябяти брудний вологий мур.
Камінь був колись побілений, і під грубезним шаром кіптяви кожна подряпина являла окові найчистішу, найбілішу крейду.
І знову, чи не згадуючи сьогоднішній сон, щось тихо мугичучи, Мамай подряпував тим шильцем вогку стіну, і сам у тьмянім передранні не помітив, як вивів обриси калинової квітки, і так хотілось волі Козакові, і так Мамай любив життя, аж квітка наче ожила.
Опукло випнулась, білісінька, з того темного муру.
Аж навіть ворухнулась, наче під подихом вітру.
Аж рука мимохіть простяглась до калини і… справді-таки зірвала з гілки студене суцвіття: з крапельками роси — на листі й пелюстках, з прожилками живими, і все воно було таке ймовірне, листя й квітка, але ж і надзвичайне, що Мамай і сам здивувався, а коли б ми з вами, читачу, та були на той час біля нього, то самі собі подумали б: ой цвіте-розмаю, Козаче Мамаю, душе українська, довіку ти дивуватись будеш перед своїми ділами, сам до пуття не знаючи — що ти знаєш, що ти можеш, що ти вмієш і на що ти здатен…
Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай, сам дивуючись, мов дитина, і захопившись своїми щойно пізнаними силою та вмінням, вишкрябав тим шильцем бджолу, чи не з хруща завбільшки, і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно.