Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою кобилку, бо підслухана розмова між домініканцями, що про неї розповів Пилип, збентежила старого священика, і він верстав трудну дорогу без видимої втоми.
Явдоха вела загін по степах навпростець, бо тут була вже місцина знайома, і Гнат Романюк придивлявся до неньки Михайлової, до її владного руху та голосу, до того, як усі слухались її наказів, і думав про незборну силу слов’янського роду, що має таких відважних і розумних матерів.
Поглядали з повагою і кільканадцятеро бравих молодців, що до її загону прилучились, ставних і гострозорих хорватів, сербів та поляків, що гарцювали пречудово (а це вже можна було бачити в сріблі нового дня), і якоюсь дикуватою силою віяло від кожного з них, хоч цього ніхто не помічав, бо такою ж силою дихали й наші козаки.
Один із сербів чи хорватів, отой, котрого поранили в останній хвилі бою, нишком поглядаючи на матінку Михайликову, стиха співав старовремської пісні, і друзі-поляки, і козацтво наше, і Явдоха не все в ній розуміли, але ж мова сербів до інших наших мов така близька, що Явдоха все-таки сприймала спів у всій красі, і звучали слова балканської пісні відгомоном у широкій душі нашої української неньки приблизно так:
Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки, і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербської матері, що втратила зразу дев’ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев’ять удовиць, і дев’ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев’ятеро коней, як дев’ять соколів заклекотали, як тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила. А вже вранці…
Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги, й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:
А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.
Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.
Дихав на повні груди.
Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.
Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум’янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.
Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.
І по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторканні білаші.
Та що воно таке — француз не знав.
Подумав: чи не гуси пасуться?
А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?
Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.
Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.
А як він цвів, про те не розповісти й поетові!
Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.
І Пилип-з-Конопель, під’їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.
Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю — і всюди, всюди, — аж ніби холодно ставало від білого цвіту! — скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.