Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Ну як? — тріумфально спитав Жихович.
— Чудово! — сказав я. — Wunderbar. І часто ви так «развлекаетесь»?
— А що? — невинно сказав він. — Голуб часом залетить, б'ється — не можна ж, щоб розбилася божа істота. Ідеш відчиняти вікно.
— Не можна, щоб розбилася божа істота, це правильно, — сказав я, глянувши вниз.
Коли спустилися вниз, у сонячну напівтемряву, мене все ще ніби похитувало. Колись, підлітком, я зовсім не боявся висоти, міг сидіти на даху п'ятиповерхового будинку, звісивши вниз ноги. Але «до ясної холери», як кажуть поляки, ноги в тридцятивосьмилітнього зовсім не такі, як у вісімнадцятилітнього.
— Що вас ще цікавить? — спитав ксьондз.
— Вітовт Федорович Ольшанський.
— Той?
— Той. Що то був за чоловік?
— Стовп віри. Багато що для неї зробив. Зокрема цей костьол.
— Словом…
— Словом, мало не блаженний.
— Beatus.
— Beatus.
— А що то за легенда про його дружину?
— А, і ви чули? Змова Волюжинича і втеча?
— Легенда широко відома.
— Що ж, невдячна жінка. Як багато з них. Недарма їй біскуп Героним з Кладно докоряв. Втекли, скарб захопивши. Суддя Станкевич (а ви знаєте, тоді суддя часто був і слідчим), середньовічний білоруський Холмс, а він був чоловік на ті часи гуманний, катування, річ тоді звичайну, застосував тільки двічі в житті, а тоді й сам магнат покаявся, що був у гніві.
— Але ж казали…
— І він, і люди на євангелії клялися, що втікачі живі… Шкода, скінчився рід. І останній з них повівся не найкраще. Удівець, діти померли — йому б про бога думати, а він…
— Що він?..
— Злигався з німцями, — коротко кинув ксьондз.
— Як?
— Ну, не з гестапо. Тут шефом штабу Кладзенського округу був такий… а, ну його. Так Ольшанський зв'язався з ними тільки під самий кінець. А тут його камрадами були комендант Ольшан, граф Одельберг фон Вартенбург, та з айнзацштабу Франц Керн. І це гірше, ніж з гестапо.
— Так, у певному розумінні гірше.
— Чому згодилися з моєю думкою?
— Це відомство Розенберга. Грабунок коштовностей. Здобутків людського генія за століття.
— Так. І вже чого вони в Кладзенському окрузі не награбували! Тільки сам Ольшанський цілий був. Аж поки в травні сорок четвертого не почала гуляти за наказом Гиммлера «Kommenda 1005», замазування слідів злочинства, «санітарні акції».
— І що тоді?
— Тоді палац Ольшанського разом зі скарбами згорів. А сам він утік з німцями. З чуток, невдовзі помер… Ну, це він один такий був… А надгробок того Ольшанського — ось він.
На високому, заввишки у два метри, ложі з дуже-дуже рідкісного зеленого мармуру лежав у позі сплячого чоловік у латах. Меч лежав при боці, шолом відкинутий вбік. Могутня постава, широчезні груди, довгі зграбні ноги. Лице мужнє, брови насуплені, губи міцно стиснуті, але якась така складка в цих губах, що не хотів би я мати з ним справу за життя, і добре, що мені це не загрожує. Розсипався розкішний чуб.
І когось мені нагадує ця статуя. З тих, кого бачив у житті. Криштофовича, який врятував мене тоді під Альберцином? Ні, в того лице було м'якшим. Когось з артистів? Габена? Ні, у цього обличчя не таке просте, хоча таке саме суворе. Жана Маре? Схоже. Або когось з історичних осіб? Медічі? Калеоне? А, всі надгробки досить схожі один на одного. Як більшість середньовічних статуй. Незважаючи на деякі індивідуальні риси. Бо замовник або нащадки хотіли бачити в творі, у своїм портреті щось позначене самою епохою.
Ми вийшли. Я глянув на костьольну галерею. Саме в той момент почали м'яко бити дзиґарі.
— Під час війни стояли, — сказав ксьондз. — Але я, прийшовши сюди, вирішив полагодити. А лагодив наш органіст. Механік хоч куди. І навіть календар працює. Ну, про те-се не здогадався. Механізми ж не зовсім ті самі. Місячний календар бреше, невідомо, які там валики-молоточки, і чомусь ввігнуті дзеркальця. Тут і Галілей не розібрався б.
— Я, на жаль, теж. Профан. Ну, і як органіст?
— Винятковий. Рідкість це — роздобути доброго органіста. Тільки…
— Що?
— Часом пустує. Взяв якось і серед обідні «Лявониху» різонув… А де іншого взяти?
— У-гу, веселий у вас костьол.
— Бувають веселіші. — Він гукнув костьольного і віддав якісь розпорядження.
Ми підійшли до червоної «Яви». Ксьондз спритно відкинув підніжку.
— Ваша?
— Так, — він побачив моє здивування. — От і один мій цивільний… гм… здивувався і пожурив: «Що ж це ви так свій авторитет підриваєте? Ксьондз. Ну чому мотоцикл?» А я йому: «Тому що грошей на машину не вистачає».