Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
І тільки після того, як сеньйорита Прим повідомила про парі, укладене нею з чужоземцем, збагнув падре, що молитва його почута.
Зло мусить проявитися й звершитися, щоб Добро врешті-решт змогло торкнутись сердець тутешнього люду. Вперше за весь той час, що його провів священик у Віскосі, церква була переповнена. Вперше все місцеве начальство зібралося в нього в ризниці.
«Зло має проявитися й звершитися, аби люди зрозуміли цінність Добра». З тутешнім людом буде те саме, що й зі зрадником-апостолом, який незабаром після того, як звершив своє діяння, збагнув, що він накоїв, — так само й вони всоромляться й розкаються так сильно, що Церква стане для них єдиним захистком, а Віскос урешті-решт перетвориться на місто вірян.
А він, тутешній священик, стане знаряддям Зла, він візьме на себе цю роль. Чи існує інший спосіб повніше й глибше показати Господу свою смиренність?!
Прийшов війт, як і було домовлено.
— Розкажіть мені, падре, що я маю робити.
— Я сам проведу збори, — пролунало у відповідь.
Війт завагався, — у місті він був цар і бог, до того ж йому зовсім не хотілося, аби такою важливою темою привселюдно й публічно опікувався сторонній чоловік. А падре, хоч і провів у Віскосі понад два десятиліття, все-таки був не місцевим, не знав усіх тутешніх легенд і повір’їв, і в жилах його не текла Ахавова кров.
— Гадаю, за таких серйозних обставин звернутися до народу слід все-таки мені, — сказав він.
— Гаразд, як скажете. Це навіть на краще, бо коли вийде зле, Церква залишиться осторонь. Я розкажу вам про свій план, а ви вже візьмете на себе клопіт його оприлюднити.
— Втім, розваживши що до чого, я подумав, що коли вже план ваш, то буде чесніше й справедливіше, коли ви самі про нього й розповісте.
«Предковічний страх, — подумав падре. — Хочеш підкорити собі людину — змусь її відчути страх».
***
За десять дев'ята хазяйка готелю й війтова дружина підійшли до Бертиного будинку й, увійшовши, застали стару за в'язанням.
— Ниньки ввечері Віскос на себе не схожий, — мовила та. — Я чую тупотіння багатьох ніг, у шинку всі ці люди не помістяться.
— То наші чоловіки, — відповіла хазяйка готелю. — Вони йдуть на майдан, аби вирішити, як вчинити із чужоземцем.
— Атож, зрозуміло. А що ж тут вирішувати? Або прийняти його пропозицію, або нехай через дві доби йде собі під усі чотири вітри.
— Нам і на думку ніколи не спало б прийняти його пропозицію, — обурилася війтова дружина.
— Справді? А я чула, ніби наш падре прочитав сьогодні прегарну проповідь, згадавши, як жертва однієї людини врятувала все людство і як Бог, прийнявши пропозицію сатани, покарав найвідданішого із своїх рабів. Хіба буде зле, коли мешканці Віскоса сприймуть пропозицію чужоземця за… ну, скажімо, за угоду?
— Ви, певне, жартуєте…
— Ні, я цілком серйозно. Ви, схоже, мене дурите.
Обидві дами хотіли підвестися й піти, але це було б надто ризиковано.
— До речі, а з якої нагоди я маю честь бачити вас у себе? Раніше такого, пам’ятається, не траплялося.
— Два дні тому сеньйорита Прим сказала, що чула, як завивав проклятий вовк.
— Усім відомо, що проклятий вовк — то ідіотська вигадка нашого коваля, — сказала хазяйка готелю. — Упевнена, він вирядився до лісу з якоюсь молодичкою з сусіднього села, почав там її домагатися, дістав одкоша й сплів історію про те, як на нього напав вовк. Та ми, однак, вирішили подивитися, чи все благополучно біля вашого будинку.
— Усе гаразд, вам не варто так перейматися. Я в’яжу серветку на стіл, хоч і не гарантую, що встигну дов’язати, — а раптом, я завтра помру.
Запала незручна мовчанка.
— Ви, певна річ, знаєте, з людьми мого віку таке іноді трапляється, — візьмуть та й помруть, — додала вона.
Атмосфера трохи розрядилася й стала такою, як і перед тим. Чи майже такою.
— Вам рано ще думати про смерть.
— Може й рано, а втім хтозна, що чекає на нас узавтра? До речі кажучи, саме про це я міркувала весь сьогоднішній день.
— На те були якісь особливі причини?
— Ви вважаєте, для цього мають бути особливі причини?
Хазяйка готелю відчула, що необхідно якнайшвидше змінити тему розмови, але зробити це треба було обережно. Збори на майдані досі вже розпочалися, а триватимуть вони всього декілька хвилин.
— Я вважаю, що з віком усі ми починаємо усвідомлювати неминучість смерті. І треба вчитися приймати її з лагідною й мудрою смиренністю, бо часом вона рятує нас від зайвих страждань.