Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
— Ти велів мені сидіти на стільці перед будинком і з року в рік вартувати місто, бо в нього може ввійти Зло. Ти сказав мені це задовго до того, як янгол-хранитель дав маху й дівчинка загинула.
Чоловік відповів, що Зло так чи інакше завітає до Віскоса, бо вештається по білому світу й полюбляє заставати людей зненацька.
— Не впевнена.
Він теж цього не певен, утім так воно і є. Може, двобій Добра й Зла триває щосекунди в серці кожної людини, бо серце і є те бойовище, на якому б’ються янголи й демони. Впродовж багатьох тисячоліть б’ються вони за кожну п’ядь, і так триватиме доти, доки один із супротивників не знищить іншого. А втім, хоч він і перебуває тепер у духовній сфері, там лишається ще дуже багато незвіданого, — набагато більше, ніж на Землі.
— Отепер ти мене більш-менш переконав. Не тривожтеся, — якщо вже мені доведеться померти, виходить, настала моя година.
Берта змовчала про те, що трішечки ревнує й хотіла б знову опинитися поруч зі своїм чоловіком, адже бабуся сеньйорити Прим завжди вважалася у Віскосі однією з тих, хто свого (та й чужого) не проґавить.
Гості вийшли, пославшись на те, що мають ще змусити Шанталь як слід усвідомити побачене. Берта возревнувала ще дужче, та незабаром вгамувалася, хоч і подумала, що чоловічок її намагається бодай трохи відстрочити її відхід, аби безборонно підбивати клинці до бабусі Шанталь.
Хтозна, може, ця його незалежність вже завтра й скінчиться. По якомусь роздумі Берта дійшла протилежного висновку: неборак заслужив декілька років відпочинку, що їй, шкода, чи що? Нехай собі думає, що він вільний, як птаха, і може робити все, що йому заманеться, — все одно вона знає, що він страждає від розлуки з нею.
Дивлячись на хазяйку готелю та війтову дружину, що стовбичили поблизу будинку, Берта подумала, що незле було б ще трішечки пожити в цій долині, милуватися горами, споглядати безнастанні чвари чоловіків і жінок, протистояння дерев та вітру, янголів та демонів. Її охопив страх, і вона спробувала зосередитися на чомусь іншому, — треба б завтра взяти клубок вовни іншого кольору, бо серветка, яку вона в’язала, вдавалася надто вже монотонною.
Збори на майдані ще тривали, а Берта вже спала, перебуваючи в цілковитій упевненості, що сеньйорита Прим, попри те що не володіє даром розмовляти з тінями померлих, зрозуміє все, що ті хотіли їй сказати.
***
— У церкві, на священній території храму, я казав про необхідність жертви, — мовив священик. — Тут, на мирський території, я закликаю вас приготуватися до появи мученика.
Невеличкий майдан, тьмяно освітлений одним-єдиним ліхтарем (хоча мер під час виборчої кампанії обіцяв установити ще кілька штук), був повен люду. Напівсонні селяни й пастухи (вони звикли лягати й вставати із зорею) зберігали благоговійне й боязке мовчання. Падре поставив поруч із хрестом стілець і став на нього, щоб усі могли його бачити.
— Впродовж багатьох сторіч церкву звинувачували в тому, що вона вела неправедні війни, хоча в дійсності ми всього лише прагнули захиститися від численних погроз і вижити.
— Падре, — гукнув хтось. — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати про церкву. Ми хочемо знати, що буде з Віскосом!
— Немає потреби пояснювати, що наше містечко ризикує от-от зникнути з мапи, прихопивши з собою вас, ваші землі й ваші череди. Я й не збираюся говорити про церкву, та дещо все-таки я мушу сказати: прийти до спасіння ми можемо лише через каяття й жертви. І я, поки мене не перебили, говорив про жертву, яку принесе хтось, про каяття, яке необхідне всім нам, і про порятунок міста.
— Узавтра все це виявиться брехнею, — пролунав ще чийсь голос.
— Завтра чужоземець покаже нам золото, — сказав війт, тішачись з того, що може надати громаді відомості, якими не володіє навіть священик. — Сеньйорита Прим не бажає нести відповідальність сама, і хазяйка готелю переконала чужоземця принести золото сюди. Без цієї гарантії ми палець об палець не вдаримо.
Війт узяв слово й заходився змальовувати чарівні зміни, які незабаром стануться у Віскосі, — благоустрій, новобудови, дитячий парк, скорочення податків, розподіл багатства, що звалилося як сніг на голову.
— Усім порівну, — вигукнув хтось.
Настав час сказати про головне, чого війтові робити дуже не хотілося, однак усі погляди тепер було звернені на нього, і люди на майдані, здавалося, очунялися від сплячки.
— Усім порівну, — підтвердив священик, випередивши війта. Він розумів, що вибору немає: або всі несуть однакову відповідальність за вчинене й одержують однакову винагороду, або невдовзі хтось донесе про злочин, охоплений почуттям заздрощів і помсти.