Одіссея найкращого сищика республіки

Він говорив тихо і впевнено.

— Крік був одним із тих, хто створив нашу організацію — Синдикат, який контролює весь південь Росії від Дунаю до Волги. Крік зробив дуже багато для зростання і зміцнення Синдикату, але останнім часом його правління завдає дедалі більше шкоди. Акціонери Синдикату вирішили змінити керівництво. На жаль, мирного способу немає, ми змушені були проголосити війну. Ми б знищили Кріка: слава про його могутність суттєво перебільшена. Але нам не пощастило. Саме в той час, коли Кріка мусили знищити, ви приїхали до Одеси й зруйнували одразу кілька наших планів. Та ми не відступимо. Війну проголошено, і тут уже або ми Кріка, або він нас. Ніхто не відступить. Але це не ваша війна, Іване Карповичу. Ми нічого не маємо проти вас і не хочемо воювати з вами. Так, декого з моїх товаришів розлютило ваше втручання, що завдало шкоди нашим планам. Та я знаю, що так вийшло випадково. Ми просимо вас просто поїхати з Одеси. Ми готові компенсувати ваші незручності. Знаємо, що ви зверталися з якимось проханням до Кріка. Попросіть нас, і ми зробимо все якнайкраще. У нас значно потужніші зв’язки у владі, аніж у Кріка. Отже, ми хочемо вийти з цього клінчу з вами. Нам потрібен Крік, і ми його добудемо. А ось ви, Іване Карповичу, можете отримати все, що забажаєте. Просто за те, що виїдете з міста.

Червень подивився на мене. Я мовчав.

— Ми знаємо, що ви не зраджуєте. Але це ж не зрада. Ви не зобов’язувалися охороняти Кріка. Це його і наша війна, а не ваша. От ми і воюватимемо, а вам дамо спокій. Що ви про це думаєте?

— Я думаю от що. А раптом я наставлю зараз на вас пістолет і відведу до Кріка?

— Не відведете. — Він закрутив головою.

— Чому?

— Тому, що я радше кинуся під вашу кулю, ніж потраплю в полон до Кріка. Це війна, я готовий померти, але я не хочу тортур. — Червень спокійно й переконливо все пояснив. — Зрозумійте, що Крік — минуле, яке відчайдушно опирається, але неодмінно буде знищене. Крік не розуміє засад підприємництва, він думає не так про прибуток, як про різні ефемерні речі, честь та звичаї. І він не хоче розпочинати війн, щоб поширити вплив Синдикату. Він гальмує наш розвиток. То навіщо вам захищати його? Що ви хочете? Просто назвіть суму і ваші потреби. Ми їх задовольнимо.

Він зробив паузу. Так, я розумів, що це міг бути засланий козачок від Кріка. Перевірка. А міг бути й справжнім представником ворогів.

— То що ви думаєте?

— Я думаю, що незалежно від того, залишусь я в Одесі чи ні, пан Крік знищить вас. Ви почали війну, вам була потрібна швидка перемога, у вас був шанс її досягти. Але не вдалося. Тепер Крік рано чи пізно знайде вас і вб’є. Моя ж скромна персона тут ні до чого. Я поїду з Одеси, коли отримаю те, що попросив. У ваші війни я не ліз і лізтиму, але якщо мене чіпатимуть, я відповідатиму. Так було цього разу, так буде і далі.

Ми трохи помовчали.

— Сто тисяч рублів, — сказав Червень. — Сто тисяч рублів за публічний від’їзд із Одеси. Щоб про це написали газети.

— Навіщо?

— Бо зараз усі знають, що Іван Карпович у місті й він допомагає Кріку. Це деморалізує багатьох наших союзників, які вважають, що в такому випадку нам не перемогти. Якщо ж вони прочитають, що ви поїхали, то сприймуть це як доказ слабкості Кріка. Ми приберемо його і реформуємо Синдикат, зробимо з нього не одну з найвпливовіших організацій, а найвпливовішу організацію імперії. Від Одеси до Мурманська, від Петрограда до Владивостока. І ця організація буде вдячна вам, Іване Карповичу. Я розумію, що вас із Кріком пов’язують давні історії. Я знаю, що це завдяки вам він повернувся з небуття, з того заслання на хуторі, куди його запроторили «американці». Ви допомогли йому повернутися до влади. Але зараз йому час іти. Він не бачить перспектив, він не хоче розвитку, він боїться війн. Він постарів і втратив спритність. Ми мусимо його прибрати. Ви ж нічого йому не винні. Просто поїдьте з Одеси. Вам потрібні якісь документи? Ми зробимо все, що ви забажаєте. У нас є відповідні зв’язки. Крік не потрібен ні нам, ні вам. Просто перегорнемо цю сторінку — і все.

— Я поїду з Одеси за кілька днів. Але мій від’їзд буде таємним. Жодних журналістів. А там уже хто кого перегорне, розбирайтеся самі. Якщо ж мене знову спробують зачепити, я знову втручуся у війну. А далі вирішувати вам.

Ми знову помовчали, потім Червень підвівся. Кивнув.

— Що ж, дякую, Іване Карповичу, що зголосилися поговорити. Бажаю успіхів. — Легко вклонився і вийшов. Я трохи почекав. Раптом на вулиці пролунали постріли. Я вибіг і побачив, як Червень і ще двоє, — мабуть, його охоронці, — відстрілюються від людей Кріка, яких значно більше. Мить — і ось уже Червень упав на бруківку, поранений у тулуб і шию. Вистрелив сам собі в голову. Не хотів потрапляти у полон. Ось попадали охоронці Червня. Бійці Кріка підбігли, забрали тіла, повантажили в авто й поїхали. За кілька хвилин з’явилася поліція. Городові вдавали, що нічого не трапилося, наказали прибрали з бруківки сліди крові.

— Червень хотів вас убити? — прошепотів Сашко, який підійшов до мене.

— Ні.

— Вас чекає Бенціон Менделевич. Оте чорне авто біля входу в лікарню він надіслав по вас. Ви поїдете?

— Звісно, — кивнув я. Коли підійшов до виходу, зустрів Анюту.

— Що тут було, Іване Карповичу?

— Війна, пані Анетто. А ви куди?

— Додому їду, Іване Карповичу. Мені дозволили повернутися з лікарні. Дуже хотіла вам заспівати. Але лікарі поки забороняють.