Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Тобі легко говорити, — відповів Леонід. Це звертання на «ти» до шефа прозвучало навмисне грубо. — Не ти мусив виконувати екзекуцію, Борисе. А я, а це різні речі. Коли я побачив його вдову та трьох дітей за гробом... Це ж діти, Борисе, немічні і безпорадні, вбиті горем. Це я вбив їхнього батька.
Борис лише зверхньо поплескав його плечі.
— Не варто так переживати. Згодом, коли вони виростуть і зрозуміють, яку роль відігравав їхній батько, то будуть тобі ще вдячні...
— Що з тобою? — запитала Гедвіґ.
— Голова болить, — відповів, аби щось сказати. Леонід обняв її і прихилив голову до її плеча. Щоб він їй зараз не сказав: «Я кохаю тебе» чи «Мені боляче» — все було б неправдою. Йому треба було просто вилити перед кимось душу. А цього він зробити не міг. Узагалі не треба було до неї приходити. Борис заборонив йому поки що з'являтися у Західному Берліні, це могло б бути надто небезпечним. Наразі його відсторонять від роботи, можливо, й відкличуть. Тоді він утратить Гедвіґ. А цього він аж ніяк не хотів. Про що йому говорила Мар'яна? Що Гедвіґ єдина, хто зможе врятувати його. Врятуй мене, Гедвіг! Я навіть не маю права доторкнутися до тебе. Я забрав у дружини чоловіка. Спричинив їй горе. Замордував батька трьох дітей! Позбав мене головного болю, Гедвіг!
— Але ж ти плачеш, любий! — здивувалася вона.
17
Спочатку подали коньяк, справжній вірменський. Генерал поводився напрочуд запопадливо, і, перш ніж сісти за стіл, сказав Леонідові, що за успішне виконання важливого завдання уряду та партії його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. В наступні дні Леонідові доведеться виїхати до Москви для вручення високої нагороди.
Зібралися вони втрьох: Леонід, Борис та генерал, який, як здавалося Леонідові, мав бути шефом КДБ у Східному Берліні. Вечерю влаштували на честь Леоніда. На стіл подали каспійську чорну ікру, камчатську червону лососину та птицю, червоне та біле вино, шампанське та горілку. Генерал розпитував про враження від Заходу, про тамтешній рівень життя і, взагалі, він виявився чудовим господарем вечора. Вже коли всі перебралися до іншої кімнати на каву, генерал повідомив, що після отримання нагороди Леонідові доведеться на якийсь час затриматися в Москві, поки справа з Зарембою не уляжеться. За той час він міг би пройти підготовку для подальшої роботи у Західній Європі.
— Перед вами багатообіцяюче майбутнє, — додав генерал, припалюючи сигару від полум'я свічки. — У вашому житті наступив вирішальний момент, дорогий мій Свободо, перед вами блискуча кар'єра.
— І не виключено, що через рік ти вже будеш на моїй посаді, — втрутився Борис.
Вони були в такому чудовому настрої, що Леонід наважився. Він просто змушений був наважитися, адже йшлося про його життя, навіть більше, ніж життя. Знаючи, що ставить на кін безпеку Гедвіг, він почав з великою осторогою:
— Я тут познайомився з дівчиною, яка мені дуже дорога.
— Це цілком природно, — відповів генерал у хорошому душевному стані від розкішної вечері.
— Ми заручені.
Генерал обернув сигару, щоб роздивитися, як вона горить.
— То, може, запропонуйте їй гроші, — повільно відповів генерал. Він мав явно комерційну жилку. Міг би спокійно очолити той мюнхенський нічний заклад. За все своя ціна: за ікру і за горілку, за добру сигару, за вбивство чи за дівчину. — Дітей ще немає? Ти дивись-но.
— Я хочу з нею одружитися, — наважився нарешті Леонід. — Вона... вона насправді мені подобається, і думаю, що це могло б піти на користь справі. При виконанні нового завдання таке одруження могло б стати свого роду легалізацією... Знаю, що загальноприйнято надавати перевагу радянським жінкам, хоч саме з німецькою дружиною мені на Заході скоріше повірять, що я фольксдойче.
— Але легенда Фагеля вже себе вичерпала, — втрутився Борис.
Проте генерал не мав жодного бажання, щоб хтось зіпсував йому цей вечір.
— Краще всього обговорите це питання в Москві, — відповів він, даючи зрозуміти, що справа для нього на цьому вичерпана. Навіщо перейматися підлеглим, який через декілька днів і так не служитиме в його підрозділі?
У Москві одразу відмахнулися від його прохання. Прибув він поїздом, його зустріли і відвезли до готелю «Ленінград». Через пару днів за ним заїхали і забрали на зустріч з шефом відділу КДБ Алексєєм Ніколаєвічем до готелю «Москва». Це був чоловік невисокого зросту, гладкий, з круглим, добросердечним обличчям з посивілими скронями, елегантно вдягнутий. Виглядав він як успішний бізнесмен на зразок «живи і дай жити іншим», що аж ніяк не відповідало засадам високопоставленого керівника КДБ, і хоч ця подоба і була ілюзорною, справляв він усе-таки враження людини щирої. В розмові з Алексєєм Ніколаєвічем вони торкнулися майбутнього Леоніда. На думку шефа відділу, Леонідові зараз із метою безпеки краще залишатися в Москві і продовжити перепідготовку, поки смерть Заремби забудеться. Крім німецької мови, доведеться вивчати і англійську, після чого його на декілька років пошлють до Західної Європи, де виконуватиме завдання подібного кшталту. Не виключено, що разом з тим йому доручать керівництво групою агентів. Розмова протікала у дружньому тоні, але спроба про одруження з Гедвіг не увінчалась успіхом. Леонідові навіть не дали змогу обгрунтувати своє рішення. Практика довела, що співробітникові КДБ краще всього не одружуватися з іноземкою, і краще всього цього правила дотримуватися, затявся генерал і запропонував Леонідові поміркувати над його словами. Отож його прохання не просто відхилили, йому дали зрозуміти, що воно нереальне. Леонід зрозумів, що краще не напосідати, бо від Алексєя Ніколаєвіча нічого доброго чекати не слід.