Порох із драконових кісток

Вся ця нісенітниця добряче дратувала і відволікала Марту. Немов запах підгнилих овочів: наче й несильний іще, а відчувається, дістає.

Замислившись, Марта незграбно смикнула рукою і перекинула чайник. Скатертиною почала повільно розпливатися темна пляма. Чудовий привід для Елізи наче між іншим бризнути отрутою, мовляв, не цінуємо праці інших, за столом не снідаємо, а робимо чортзна-що…

І не сподівайся, подумала Марта. У мене в понеділок день народження — і настрій ти мені не зіпсуєш, так і знай!

Вона швидко прибрала зі столу, зняла скатертину і поклала до пралки. Щоб не виказати себе, додала туди брудної білизни.

Мимохідь здивувалася, звідки її стільки взялося. І чому раптом на простирадлах і на покривалі ці темні цяточки? Варення чи шоколад, вона навіть понюхала — ні, не схоже. Але… ну не кров же, справді!

Залишила батькові записку, щоб все витягнув і розвішав, і побігла до Інкубатора. Була не засмучена, ні! — просто по-бойовому зла. Давай, збадьорися, говорила собі, скільки можна киснути! Тобі за два дні стукне вісімнадцять, доросла дівка, що за настрій! «Хрінові передчуття»?! Забий на передчуття.

Спеціально зробила гак, забігла на ринок і придбала фарбу для волосся. Чепурун зі Стефом напевно не втримаються від цінних та дотепних зауважень, мовляв, все життя мріяла про пшеничне, а тепер вирішила назад перефарбуватись, вітаємо, мрії здійснюються. Але хлопчиська нічого в таких справах не тямлять. От Ніка…

Від думок про Ніку Марта спохмурніла. Вони сто років дружили і ніколи по-справжньому не сварилися. А тепер з’явився пан Вегнер — і прошу ласкаво. Як пояснити Ніці, що не можна робити із себе посміховисько? Віршики — хай би уже, вона завжди їх писала, але ці її наряди, ці погляди, зітхання-примовляння, «тіло, пане Вегнере!..» — Ніка ж навіть не усвідомлює, чим все скінчиться. Гірше того: якби усвідомлювала, поводилася б точнісінько так само. Бо сподівається, ідіотка.

Марта, звичайно, не могла похвалитися великим досвідом у таких справах, але добре уявляла, до чого все йде. Перешіптування, смішки за спиною, наче необразливі демотиватори у стрічках однокласників, а потім — і відверті знущання, зокрема — на його уроках.

А якщо на додачу Ніка дізнається про те, що Марта готує для пана Вегнера проект… І нічого ж не поясниш, нічого не доведеш: образа на все життя, смертельна та ядуча.

Ну то й що, розлютилася раптом Марта, що я мусила робити?! Відмовлятися?! Вибачте, пане Вегнере, але коли я погоджуся, моя найкраща і єдина подружка, яка у вас втюрилась, мене зненавидить? Марта ж не винна, що Ніка така… така… дурненька — так, дурненька! Марті із паном Вегнером цікаво. І він, між іншим, хоче зробити добру справу. Нечасто в цьому місті людина дбає не про себе, а про інших. І ніхто не поспішає допомогти, всім начхати. А він навіть пана Трюцшлера врятував, хоча яка кому справа до Трюцшлера, так? Якби той помер від отруєння — що, розпочали би слідство, з’ясовували, хто отруїв і навіщо?.. Зараз, розігналися!..