Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Так, дуже гарно. Я люблю зиму. А давай поїдемо з тобою поганяти на снігоходах, га?
— Чудово, а коли?
— Коли? Та просто завтра зранку!
І ми почали будувати плани на завтрашній ранок, потім на наступний рік, потім — на все наше життя, яке сподівалися прожити разом. Мріючи, сміялися, обіймалися, цілувалися… Після зими знову настане весна, за нею літо, осінь… Життя триває, і всі пори року прекрасні.
А сніг все падав і падав, вкриваючи майданчик перед будинком пухнастим блискучим килимом. Я впала на нього просто посеред двору і розкинула руки й ноги, залишаючи на снігу силует «янгола». Майк плюхнувся поруч і зробив свого. Сніг укривав наші тіла й обличчя, а ми все ще лежали, як двоє засніжених янголів, дивлячись у темне небо, що сипало на нас блискучий сніговий пух.
Оповідання
Бела
Я — сука. Так-так, справжнісінька сука. Дехто чомусь каже, забачивши мене: «Пхе, яка потвора…» Теж мені, цінителі… Але хто б як там не вважав, особисто я так не думаю. Я гарна. Можна сказати — зразково красива. У мене маленькі, трохи ніби примружені очі, симпатична яйцеподібна голова… Міцне мускулясте тіло, ніжки, правда, коротенькі. Але ж так і має бути, бо я — бультер’єр.
Мені пощастило народитися від родовитих батьків.
Знаєте, хто мій батько? Син чемпіона світу! Двічі національний чемпіон — Росії та України. Мама, перед тим, як її вирішили «видати заміж» (у кінологів це називається «пов’язати»), перемогла на національній виставці в Україні. А ви думали, як? Гадаю, мені таки пощастило. Правда, я народилася сьомим, останнім щеням… «Ну то й що?» — скажете. А те, що документи на мене не оформили.
Бачте, їх видають тільки до шостого включно… А я — малюсіньке, слабеньке щеня — мене вирішили позбутися. То пощастило чи ні?
Але не так-то просто вбити живу істоту, я гадаю. Мене тримали на руках, я вже відчувала щось мокре і холодне (бачити я нічого не могла, цуценята ж бо народжуються сліпими). Лежу на чиїхось руках, скиглю і думаю: «Ото не пощастило-о-о!»
Раптом пролунав якийсь шум. Слух, правда, в мене теж був не дуже, але дещо я все-таки чула.
— Що ти робиш?! — закричав хтось.
— Та от, зайве щеня народилося… Позбутися треба.
— Ти що, ось так збираєшся його втопити? У відрі, живе створіння?
Лишенько! Мене! Втопити!! У відрі!!!
— А куди мені його, себто її, дівати? Хочеш, тобі віддам?
— М-м-м… Ну, не знаю… У мене ніколи не було собак…
— Ну тоді й не патякай!
І мене занурили у воду… Все. Капець…
— Ні! Ні! Я візьму! — почула я крізь товщу води, як крізь вату.
Кулею вилетіла з відра — хтось витяг за загривок. Вода встигла потрапити у вуха, в рот і в ніс. Я тремтіла, чхала, пирхала і вила на всю щенячу горлянку: «Жити хочу-у-у!!!»
— На, бери й паняй звідси.
— А ти не міг би його, е-е-е… її потримати хоч пару тижнів?
— Ще чого! Або забирай, або давай сюди…
— Стривай… я заберу… Тільки ж я нічого не петраю в собаках… Дай мені хоч книжку якусь.
— Ну, цього добра скільки хоч. Я навіть дам тобі телефончик однієї дамочки. Вона, правда, трохи «з привітом», чмелена. Але допомогти не відмовить.
— А чого чмелена?
— Та того, що собаки для неї важливіші од усього на світі… Коротше, фанатка. Вона, правда, «німцями» займається, але щеня — воно і в Африці щеня… Коротше, телефонуй. Ху-у-у-ух…
Все-таки, думаю, мені поталанило: не втопили. Руки, які тепер тримали мене, були великі, теплі й ласкаві. Я перестала скавучати й задрімала.
Прокинулася від того, що страшенно хотілося їсти!
— Пі-пі-пі… — заголосила я. Узагалі-то я думала, що гавкаю, але хтось сказав:
— Ти глянь, розпищалась…
Я почала повзати по теплій м’якій поверхні: «Мама», — подумала я… Інстинкт підказував мені, що десь тут має бути смачне молоко, що ллється з м’якого теплого соска, але знайти його я ніяк не могла. Замість цього в рот засунули щось маленьке і тверде. Звідти, щоправда, теж потекло молоко, і я навіть сказала б, досить смачне. Спочатку в мене не виходило смоктати, я стала захлинатися, чхати і пирхати.
— Тихо, тихо, давай поможу. Не тягни за піпетку так… Молодець…
«Як же мені пощастило! У мене така турботлива матуся…»
Наїлася й заснула.
Так тривало досить довго. Оту піпетку незабаром замінили на іншу. Вона була м’яка, і молоко з неї текло тільки тоді, коли я його висмоктувала. Іноді у мене болів животик: хотілося пісяти й какати, але не вдавалося. Тоді мені гладили животик, і в мене виходило так, як треба. Я страшенно пишалася собою.