Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Що-о-о!?
Сон у Тані як рукою зняло.
— Навіщо поліцейська? Чому?
— Танюш, ох, не можу більше сміятися, живіт уже болить… Приїжджай, будь ласка. Мені… нам потрібна твоя допомога. Подивишся, що наше Білченя вчудило… Поквапся, бо ніхто, крім тебе, з нею не домовиться…
— О Господи! Не лякай мене… Зараз приїду, звірюги ви обоє… Навіть уночі від вас спокою немає…
Унизу, біля під’їзду, дійсно стояла поліцейська машина.
Двоє хлопців у формі теж веселилися.
— Що там сталося? Розповідайте, поки їдемо, — попросила Таня.
— Сергій Потапов — він вам хто?
— Друг.
— Так от, ваш друг купив учора машину.
— Так, він говорив. Мерс, старенький.
— Гаража немає, і він залишив у салоні свою собаку.
— Ну, так, це я йому порадила. Раптом хтось надумає залізти — здійме галас… Вона маленька ще, не навчена…
— Ну так от, галасу вона не робила…
— О Господи, невже покусала когось? ..
— Ну… Щось на кшталт того, — сказав водій, і вони знову дружно зареготали.
Нарешті під’їхали до будинку Сергія. Таня підійшла до машини. Сергій і ще двоє поліцейських, вже насміявшись досхочу, стояли осторонь і спокійно спостерігали за подіями.
Спочатку Тані здалося, що нічого не відбувається. Вона підійшла ближче до машини і побачила всередині молодого, десь років двадцяти п’яти, хлопця. Він закляк, вчепившись обома руками у кермо. Обличчя його було бліде, аж зеленувате. Губи бліді, тремтять. Лоб, ніс і навіть шия рясно вкрилися потом.
«Хворий, чи що?» — подумала Таня.
Я лежала під сидінням і бачила, як під’їхала машина, і звідти вийшла Таня.
«Ура-а-а! — зраділа я. — Нарешті вона забере в мене цього «чужого». А то вже щелепи звело…»
Але Таня мене під сидінням не помітила. І запитала:
— Ну, а Белка де? Вона-то тут до чого? І чого це він сидить у твоїй машині? Ану, виходь! Швидше! — скомандувала Таня і потягла хлопця за рукав.
— Ой, не треба, не треба, не тягніть! — заволав злодій. — Не чіпайте мене! Її приберіть. Заради Бога, швидше…
— Кого це я повинна прибрати?
— С-собаку вашу…
— Тань, ти униз подивися…
Насмішкувато-веселий голос Сергія був водночас трохи заклопотаним.
Таня заглянула вниз і, нарешті, побачила мене. Я лежала під водійським сидінням на спині, всіма чотирма лапами впираючись у сидіння. В зубах міцно тримала «чужака».
— Оце та-а-к! — захоплено мовила Таня. — Молодець, Білченя! Випустіть його.
«Звісно, приємно… Але щелепи заніміли. Заберете ви оцього зрештою?!»
— Так не віддає! — гиготів поліцейський. — Сподобалось, напевно…
— Чого ви гигочете?
Таня знов нахилилася і спробувала мене відтягти:
— Бело, фу! Фу, я сказала… — і потягла за нашийник.
Я міцніше уперлась лапами в сидіння:
— Р-р-р-р-ням-ням…
«Чужий» напружився, завмер і заголосив:
— Ой-ой, не треба, не треба! Будь ласка! Вона відкусить… Вона ж зуби стискає… сильніше… як тільки я ворухнуся.
— У собаки, напевно, щелепи зсудомило, — припустила Таня, — розтиснути не може… Молоденька ще, не вміє контролювати… Навіщо ж ти, Сергію, навчив її за оте місце мужиків хапати?… От ганьба…
Таня відійшла від машини і почала нишпорити біля дерев.
Сергій відчував себе переможно.
Усі знову розвеселилися…
— Зараз, Білченя, зачекай трохи…
Таня повернулася до машини. В її руках була замашна палиця.
— Як вас звати? — звернулася вона до чужого.
— Славко…
— Так от, Славко. Я нічого вам не гарантую, але допоможу чим зможу. Але й вам треба мені допомагати… Бо оте ваше найдорожче… Коротше, мені треба там попоратися…
— Та робіть уже щось… Тільки швидше… Будь ласка…
Таня опустилася на коліна і стала просовувати палицю між моїми щелепами.
— Бідолашна моя, хороша… розумниця… — вона стала совгати палицею. — Дурненька… Він же міг тобі боляче зробити…
— Це хто кому? — застогнав злодій.
— А ви, парубче, краще помовчіть, бо паличка сприсне…
Хлопець обурено закрив рот.
Нарешті мої щелепи розтиснулися, і я випустила «здобич». Я тримала її в зубах, мабуть, години три. Знаю, це була власність «чужого», але я вже так звиклася з думкою, що це моя «здобич».
Він почекав, поки Таня взяла мене на руки.
— Сказано — с-суки… — просичав він.
— Авжеж, і дуже пишаємося цим! Правда ж, Белко?