Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Тихо, Бело, тихо. Ти ж — бультер’єр. А бультер’єрові соромно так поводитись. Це ж для тебе. Щоб ти не захворіла.
Але мені не пощастило: захворіла все одно.
Узагалі, я хворіла часто. Сергій із Танею давали мені таблетки, робили уколи (гидкий ветеринар навчив!) і всілякі інші процедури. Коли мені не хотілося пити, Таня заливала мені в пащу якусь несмачну воду. А найприкріше — не водили гуляти. Обидві мами возилися зі мною, як із маленькою. Я старалася, як могла. Терпіла, коли робили оті гидкі уколи, і навіть сама ковтала таблетки. Нарешті я виросла, зміцніла і перестала хворіти.
Сьогодні мені виповнюється рік! Мені влаштували справжній день народження. Спочатку я подумала, що свято в Сергія або у Тані. Вони наготували стільки смачного! Я так думаю, бо у мене від запахів, які розносилися по всій квартирі, весь час текла слина. Але це «смачне» вони їли самі! А мені дали лише кісточку…
Р-р-р-р — смакота… І я зрозуміла: це свято —моє. Потім Таня і Сергій пили якусь огидну смердючу воду, після чого стали галасувати і веселитися. Вони дзенькали своїми склянками з отією смердючою водою одне до одного і говорили: «за Белу», «за життя». Напевно, вони так гралися. А потім ми всі пішли гуляти.
Ура! Ура! Ура!
Виходячи з під’їзду, я вже готувалася, як завжди, загнати на дерево цього нахабу — кота Мурзика. Він увесь час норовить учепитися пазурами мені в ніс. При цьому шипить і вигинає спину. Ха, думає, я його боюсь! Сміхота! Я нікого не боюся. Я — бультер’єр-р-р. Зр-р-розумів?
Але Таня сказала:
— Ай-я-яй, Бело. Ти ж доросла собака. Тобі вже рік. Поводься пристойно. Виховані собаки не ганяються за котами.
А Серьожа при цьому гладив мене по голові, по спині, поплескував по грудях.
«Так он воно що… Значить, це таки був мій день народження… Тепер я — доросла. Цікаво, це добре — бути дорослою?»
День видався просто чудовий. Сонячний і теплий. Ми ганялися одне за одним, валялися в траві і «брали бар’єр». Мені кидали моє улюблене гумове порося. Я його ловила, приносила, а вони знову кидали.
«Якби мої матусі знали, як я їх люблю! Як мені пощастило!» — раділа я.
Наступного дня ввечері ми з Сергієм, як завжди, пішли гуляти і тренувати «слухняність». Я слухалася. Здавалося, все було добре. Але яке ж було моє здивування, коли Серьожа підвів мене до якоїсь машини і сказав:
— Бело, це — наша машина. Охороняти.
«Напевно, дорослою бути все-таки не так уже й добре, — засмутилася я. Але нічого не поробиш. Стала міркувати: — Що таке «машина» — знаю. Цілком розумію, що таке «наша». А що воно значить — «охороняти»? Такого ми ще не проходили…»
Але я вирішила: зроблю все, що вмію.
Обійшла машину довкола. Обнюхала. Серьожа повсякчас повторював: «наша», «охороняти». Потім відчинив двері і сказав:
— Уперед!
Застрибнула всередину, принюхалася. Пахло чужими людьми, тютюном, якоюсь хімією і шкірою. Я вляглася на задньому сидінні і подивилася на Сергійка: «Можна?»
— Добре, Бело, добре. Охороняти.
І зачинив двері.
Мені стало сумно. Невже тепер тут жити доведеться? Але що поробиш, якщо Серьожа або Таня так хочуть — житиму тут. І «охороняти» буду, нехай тільки пояснять по-людськи, що воно таке.
Отже, я влаштувалася зручніше і заснула. Але поспати не вдалося. Хтось став дряпатися зовні. І цей «хтось» був не Серьожа. Та й навіщо Серьожі дряпатися? У нього ключ є. Я щільніше притулилася до сидіння. Якийсь зовсім незнайомий запах… Р-р-р-р-р, дивно…
Але ось двері повільно відчинилися, «чужий» заліз у машину і сів попереду.
Що робити? О! Придумала! Треба його за щось якось ухопити. А вже зуби в мене ого-го! Недарма ж мене вітамінами напихали…
Отож я тихесенько злізла з заднього сидіння униз і поповзла туди, де сидів «чужий». І, міцно вхопивши його за щось, стиснула зуби.
«Отак… Так… Тримати…»
«С-с-с!», — засичав «чужий» і затих.
Отак і сиди, дочекаюся Сергійка і здам, як кажуть, із зубів у руки…
Через деякий час у Таниній квартирі пролунав дзвінок.
— Тань, ха-ха-ха, приїдь, будь ласка, ох-хо-хо… А то ми нічого зробити не можемо, ги-ги-ги-ги…
— У тебе годинник є, нелюде? — сонний голос Тані свідчив, що вона веселощів не поділяє.
— Є годинник, аха-ха-ха… Знаю, що зараз друга ночі… Ой, не можу… Ги-ги-ги-ги… Тань, там за тобою поліцейська машина має під’їхати…