Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Поклала фотографію на його тумбочку. Уранці фотографії там не було. У тумбочці теж.
— Знаєш, любий, — почала я озвучувати заздалегідь приготовану репліку, — добре, що я знайшла цю фотографію саме зараз. Якби знайшла через рік, нізащо б не повірила, що вона була зроблена раніше.
— Яку фотографію? — почервонів Майк.
— Ну, оту, що я поклала на твою тумбочку. Тепер її чомусь немає.
— Я не бачив ніякої фотографії, — продовжував він викручуватись.
— Ну-у-у, не бачив, то й не бачив… — сказала я. — Але я все’дно думаю, що ти повинен дати мені можливість привести наш будинок до ладу. Я обіцяю, що нічого не викидатиму. Просто поскладаю все в коробки і покладу їх туди, куди скажеш. Я розумію, що тобі дорога´ пам’ять про батька, але ти два роки не заходив до цієї кімнати і не користувався жодною з цих речей. Я підозрюю, що й не користуватимешся. Давай усе акуратненько поскладаємо і влаштуємо тут кабінет.
— Добре, — відповів мій чоловік із сумом у голосі. — Роби як знаєш. Я не буду…
— Гаразд, — зраділа я, хоч постаралася приховати радість.
Наступного ранку почала шпарко прибирати.
Складала речі в коробки, мила підлогу, вікна, клеїла шпалери.
— А тут що? — я витирала пил на полиці вбудованої в стіну шафи, і раптом якийсь пакет упав мені на голову.
— Ой! — потерла забите місце і подивилася униз. На підлозі лежав брудний потертий пузатий конверт.
— Чорт, як боляче… — знову потерла я потилицю. Що воно там таке важке? Напевно, ще якісь фотографії…
Але там виявилися не фотографії. Там були… гроші.
Один, два, три, чотири… сорок дев’ять, п’ятдесят. П’ятдесят стодоларових купюр! Рівно п’ять тисяч!
Я не могла в це повірити! П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ звалилися мені НА ГОЛОВУ!
Якби це сталося з кимось іншим, то ніколи б не повірила. На очі навернулися сльози. Згадався той вечір у подруги, п’ять років тому, коли я жартома написала на аркушику: «Хочу, щоб мені на голову звалилися п’ять тисяч доларів».
«…Так не буває… — твердила я. — Цього просто не може бути…»
— Добре, що ти їх знайшла, люба, — зрадів Майк знахідці. — Ці гроші я збирав, коли працював на будівництві дороги в Кенаї і давно про них забув. Тож, коли вже ти їх знайшла, то ми й витратимо їх на твоє навчання. Ти ж хотіла працювати перукарем, здається? Завтра ж запишу тебе на курси.
Подальше життя складалося з низки досягнень і успіхів, труднощів та розчарувань. Із труднощами (через незнання мови), але цілком успішно (хоч складати іспит усе-таки довелося англійською) склала іспити на водійські права, і Майк купив мені маленьку, але дуже симпатичну машину: седан «Saturn» із двома дверима. Спортивного вигляду, маневрена й легка, вона служила мені вірою й правдою наступні чотири роки.
У школі перукарів, як найстарша студентка, я почувалася не зовсім у своїй тарілці. В основному, тут навчалися дівчата вісімнадцяти–двадцяти років. Без володіння англійською на належному рівні мені було досить важко. Але я старалася. Викладачі бачили це й цінували. Але не обійшлося без курйозів. Звісно ж, знайшлася інструкторка, якій я стала в горлі руба.
— Поліно, а як ти потрапила до Сполучених Штатів? — запитала вона якось.
— Мій чоловік привіз мене сюди…
— Ось бачите, дівчата, — звернулася вона до студенток, — ці росіянки (у свідомості американців Радянський Союз досі ототожнюється з Росією) забирають ваших майбутніх чоловіків, а ви сидите і безкарно дозволяєте їм це робити…
— ??!
За вечерею я розповідала Майку цю ганебну історію, ображалася і вкотре подумувала повернутися до України. Він заспокоїв мене і навчив, що і як мені треба сказати, якщо вона ще раз мене зачепить.
Довго чекати не довелося. Дуже шкода, що ви не можете уявити її витягнуте обличчя й очі, сповнені злістю, коли я, гордо вигнувши брову, повільно видала:
— Мій чоловік просив передати вам ось що. Він не може говорити від імені всіх американських чоловіків. Але він упевнений: вони їдуть в Україну чи в Росію, бо не задоволені вихованням американських жінок. Нехай американки повчаться у таких дружин — це їм піде на користь. Інакше в недалекому майбутньому всі американські чоловіки поспіль поїдуть до колишнього Радянського Союзу шукати собі дружин.