Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
«Чудово! Значить, Таня — теж сука», — зраділа я і лизнула її в ніс.
Решту ночі Сергійко провів зі мною в машині. Він приніс із дому смачну кісточку. Увесь час гладив мене, ніжно тріпав по загривку і називав усілякими ласкавими словами. Ну як не радіти? Ви б теж раділи. Я лизала йому руки і обличчя… Я була щаслива.
Через два дні був вихідний. Коли в Сергія вихідний, ми зазвичай проводимо його разом. Але сьогодні зранку, вигулявши мене, він кудись зник.
— Чекай! — тільки й сказав.
Чекати довелося недовго. Незабаром він повернувся. У руках була газета.
— Принеси повідець. Поїдемо до Тані.
Ура-а-а-а!
Я побігла до дверей. Там, на гачку, висів поводок. Узагалі-то я не дуже його люблю. Самі бачте, без повідка гуляють. Але мене без повідка не виводять навіть попісяти. Довелося змиритися. Я постаралась підстрибнути вище, ухопила повідець зубами і, знявши з гачка, принесла Серьожі.
І ми поїхали.
Обожнюю машину. Відтоді, як вона в нас з’явилася, Серьожа завжди бере мене з собою. А коли їдемо, відкриває вікно, і я, висунувши морду назовні, дивлюся, як повз нас мчать машини з людьми, мелькають дерева, будинки.
Кр-р-р-раса!
Під’їхавши до Таниного будинку, Сергій наказав:
— Поруч…
Я ж бо — доросла й слухняна, отож «прилипла» до його ноги. Сергій відкрив багажник, дістав звідти якусь велику коробку, поклав зверху газету та ще й букет. Приємні квіти, здається троянди. Ще раз скомандував: «Поруч!», і ми попрямували до під’їзду.
Двері відчинила Таня. Біля неї стояв пес.
«Кр-р-р-расень!», — вихопилося у мене.
— Знайомтесь, це мій «німець», — сказала вона, і пес став мене обнюхувати.
Було страшнувато. А раптом щось… Я притулилася до підлоги і заплющила очі.
— Орфей, це — Бела, — познайомила нас Таня.
Орфей завиляв хвостом і лизнув мене. Потім ще раз, і ще.
Ур-р-ра! Я йому сподобалася! — я теж замела хвостом.
Серьожа вручив Тані квіти. Потім урочисто промовив:
— Таню, ми з Белою хочемо подякувати тобі за все…
— Знаєш, мені передовсім подобається оце «ми», — засміялася ще трохи сонна Таня.
— У мене раніше ніколи не було собаки… А тепер не можу навіть уявити собі, як би я був без неї. Спасибі тобі.
— Пусте, чого там…
— Ні, не пусте… Ти не тільки допомогла мені виростити Белу. Ти змусила мене поглянути на світ іншими очима. Соромно зізнатися, але, їй-бо, Бела людяніша від мене. Це вона навчила мене. Не смійся! Я став уважніший, добріший, більш організований. Це четвероноге створіння нагадало мені, що я — людина.
Таня раптом швидко-швидко закліпала своїми довгими віями і відкрила коробку.
Орфей тут же підійшов до Тані, став на задні лапи й нахабно всунув носа в коробку. Пирхнув і, опустившись на підлогу, влігся біля її ніг. Я підійшла до Сергійка і примостилася коло нього.
— Ох, нічого собі! Стільки шампанського! Сергію, я ж зіп’юсь!
І я, і Орфей дружно втрутились: «Р-р-гав».
— Нам з Белою дуже пощастило, що ми знайшли одне одного. А також тебе.
— А я тут до чого. Це ти зберіг Белі життя: опинився в потрібному місці в потрібний момент. А вона відплатила тобі добром. Тепер це твій друг…
— Ні-і, Таню. Не все так просто. Розумієш, вона готова померти за мене. Белка думає, що і я готовий зробити те саме для неї. Розумієш?
— А ти, значить, не готовий?
— Боюся, що ні.
— Ну, то й живіть собі на здоров’я і радійте життю.
— А знаєш, Макс отоді, коли я забирав щеня, сказав, що ти — трохи чмелена. Знаєш, про що я подумав?
Таня засміялася.
— Переконався тепер, що я чмелена, себто «з привітом»?
— Та ні! Це оті чмелені, що заводять собак заради грошей. Викидають на вулицю, як непотріб, коли набридло возькатись… Або, не змигнувши оком, готові втопити щеня, адже на нього документів не видають, бо — сьоме… До речі, про документи… Мені пообіцяли в клубі собаківництва, що випишуть на Белу всі належні папери.
— Та невже? Чому це раптом?
— Та того, що Бела тепер у нас — місцева знаменитість! Зірка.
— Чим же прославилась наша Белка? — здивовано спитала Таня.
Сергій простягнув їй газету. На останній сторінці — велика фотографія. На ній — Серьожка. Тримає на руках малю-у-усіньке біле цуценя. Під фотографією велика, на всю сторінку, стаття.
— «Нехай ця істина лишається на віки: людині пора вже ставати людянішою», — прочитала Таня вголос.