Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
А одного разу (уявляєте?) я побачила її, свою маму. Вона була велика-превелика. Взяла мене в свої великі лапи і сказала:
— Ой, поглянь-но, Тань! Дивися — вічка прорізалися!
Звідкись прибігла ще одна… Взяла мене у першої і сказала:
— Лапу-у-уся, — і поцілувала мене в лобик.
«Це ж треба, дві мами! Оце пощастило!»
Я поскавучала ще трохи, а коли мене нагодували, знову заснула.
Невдовзі мої оченята відкрилися повністю, і я могла все бачити.
Стало зрозуміло, що я живу у великій будці в «мами» Сергія. Друга «мама», Таня, приходила до нас часто. Ну, що ж, так їх і називатиму. Тепер треба буде дізнатися, як же звуть мене…
Це я з’ясувала невдовзі.
Мене ніколи не брали на повідець, поки я була маленька. Я нюшила і бігала скрізь, де хотіла. Найбільше мені подобалося вилазити на маму, все одно, на яку, а ще краще — на обох відразу і кусати їх за руки. Потім я придумала собі нове заняття: стала досліджувати світ. Він виявився набагато більший, ніж я собі уявляла, і в ньому було стільки цікавого… Одного разу, коли я, як завжди, досліджувала світ, натрапила на жахливого звіра.
«Це хто ще такий? — думала я. — Білий. На чотирьох лапах. Величезна голова і малю-у-у-сінькі оченята. А вуха, ой, гляньте… от сміхота… Ану, геть звідси… р-р-р, гав, гав, гав…»
Пам’ятаючи, що я все-таки бультер’єр, сміливо кинулася на чужака… Він теж на мене кинувся і боляче вдарив у ніс. Напевно, йому теж дісталося, бо він заскиглив і став тікати. Дременув навіть швидше, ніж я.
Я побігла на кухню до Сергійка.
— Там… там, такий страшний… гав-гав! Причепився…. гав-гав-гав!
Але той чомусь посміхався. Узяв мене на руки (тепер я знала, що в Сергія і Тані верхні лапи називаються «руки») і поніс мене туди, де був отой, що довбонув мене в ніс.
Це ж тр-р-реба! Його теж пр-р-риніс на руках Сергій! На р-р-руках!
— Дивися, Бело. Це ж ти. «Белла» по-італійськи значить — «красива». А це — дзеркало, воно тебе показує. — Сергій витяг руку поперед себе.
«Дзеркало? Гм, цікаво… Значить, це дзеркало мене в ніс буцнуло… Значить, отам теж я?»
Сергій опустив мене на підлогу біля дзеркала, в якому раптом з’явилася ну точнісінько я. Обидві ми понюхали одна одну… Пахло молоком, м’ясом і ще незрозуміло чим.
— А-а-а… Отак-то краще… а то, бач, відразу битися…
Я подивилася на Сергійка і замахала хвостом. Він посміхнувся, погладив мене по голові і пішов. А я ще залишилася, щоб роздивитися себе краще.
Гм, Бела… Взагалі-то я нічогенька. І голова не така вже й велика… І очиці симпатичні… і вуха нормальні… вуха як вуха — красиві навіть.
Тільки от незрозуміло… І Сергійко, і Таня ходять на задніх лапах, а я — на всіх чотирьох. Напевно, тому, що я ще маленька. І хвостів у них немає… Може, підрізали? Гаразд, виросту — розберуся, — подумала я і пішла на кухню. Раптом відчула — втомилася. Вляглася там, де стояла, і тут же «вирубилась».
Сьогодні Сергій не дав мені «піпетку» (тепер вони чомусь називали її «соскою»), а замість цього став тицяти мордою в якусь «миску»… Що воно за «миска» така?
У ній щось смачно пахло, але як же його смоктати? Не виходило, хоч плач! Те, що було в мисці, лізло мені в ніс, в очі, навіть у вуха. Тьху!
Коли я — від носа й до хвоста — та ще Серьожа вивозькалися в цьому смачному, прийшла Таня. Вона тільки подивилася на нас і сказала:
— Ха-ха-ха…
Як на мене, вона не сердилась. Нам раптом стало весело. Я стрибала (або думала, що стрибаю) і гавкала (чи думала, що гавкаю). Але це не важливо. Нам було так класно! Як мені пощастило…
— Бело, це — каша, — сказала Таня. — Зараз ми її їстимемо. Зрозуміла?
Вона взяла мене на руки і отак тримала.
Мені нічого не було зрозуміло, тож я лизнула її в ніс. Таня знову сказала: «Ха-ха-ха», — потім зачепила пальцем з миски трохи каші і дала мені понюхати.
— Бело, їсти.
Треба подумати… Я вже знаю, що Бела — це я. А що ж таке їсти?
Раптом мій язик сам собою став… ковтати!
Ура-а-а-а, вийшло!
Я злизнула кашу з пальця і, повірте, нічого смачнішого досі я не їла.
— Добре, Білченя, чудово…
Коли я підросла, мене повели до якогось чоловіка — його звали «ветеринар». Ох же й не сподобався він мені! Підлий. Спочатку поставив мене на стіл і став гладити, а потім, я-а-а-к шпигоне мене чимось у дупку… Боляче не було, але якось страшенно прикро. Я хотіла його вкусити, але Таня не дозволила. Вона сказала: