Легенди Львова. Книга друга

Вустриці

Старий Гургула вирішив провідати свого сина, котрий був у Львові на офіцерській службі. Було то ще за Австрії і з Підбірців до Львова ходилося пішки. Гургулиха спорядила старого, як належиться, аби не з пустими руками перед сином з’явився, та коли побачила, що він відв’язує Босого і бере з собою, то не втрималась:

— А то шо ти надумав? Куди пса береш? До Львова?

— Певно, жи до Львова. Наш Місько так Босого любит, а Босий його, шо мушу для них тоту приємність зробити.

— Здурів старий! З псом до Львова попреться! Та не сміши людей! Не роби Міськови встиду!

Але Гургула й не думав її слухати, закинув бесаги на плечі, свиснув Босому і подався в дорогу.

До Львова дійти — ще півділа, а от касарню знайти — оце допіру справжній клопіт. Бо якби ж то вона одна була! А їх же було кілька. Добре, що трапився якийсь мудрий і терплячий чоловік, який вислухав Гургулу і зробив висновок, що йдеться про 14 Полк Уланів Язловецьких.

Одне слово, дібрався Гургула до касарні щойно по обіді. Там йому покликали сина, котрий саме провадив із вояками муштру. Дуже втішився Місько і татові, і псові, і домашній малиновій наливці, але не міг отак відразу кинути муштру і сказав:

— Підіть, тату, он до тієї ресторації. Ви ж з дороги зголодніли, ось вам гроші. Там собі замовте, що вам сподобається, а я скоро до вас приєднаюся. Мушу когось знайти, аби мене на пляцу замінив.

— Та так, так... Ти ж офіцір, а не помпа до ровера, нє? Файно, я піду. А чи то не дуже панська ресторація, бо ше мене з Босим не пустять.

— Пустять, тільки тримайте його весь час на смичі, а потім до столу припнете.

Ну, врешті всівся Гургула до столу, а пес під ногами розлігся і куняє собі. Старий тим часом то на люстра, то на дзеркала роззирається, а далі й людей став оглядати. В обідню пору тут зазвичай збиралася ділова публіка — купці, маклери, банківські службовці... Звичайно, Гургула до них не дуже своїм виглядом пасував, але що уваги на нього ніхто з присутніх не звертав, з головою пірнувши у свої інтереси, то старий хутко заспокоївся. Раптом біля нього виріс офіціянт і запитав, чого пан собі бажає. А щоби пан собі довго голову не ламав, тицьнув йому під ніс розмальований і розцяцькований реєстр усіх страв польською і німецькою мовами. Правда, для старого то було все одно, що китайська грамота, бо читати не вмів.

Збагнувши, що сам ради не дасть, спитав:

— А сливовицю маєте?

— Звичайно. Яку вам? Мадярську, словацьку чи болгарську?

— А котра крепша. Десять дека.

— Добре, а що на закуску?

— Е-е-е... м-м-м... — старий глипнув у меню, але нічого не второпав. — А маєте затірку?

— Ні.

— А скруцлі?

— Навіть не знаю, що то таке...

Гургула аж спітнів, пригадуючи відомі йому страви, коли чує — поруч за столом щось замовили в іншого офіціянта. Тут він і випалив:

— І мені те саме.

Офіціянт зник, а за хвилю приніс сливовицю і тарелю якихось драглів. Правда, були ті драглі якимись кавальчиками, а не такі, до яких звик, та ще й прикрашені плястерками цитрини.

Перехилив Гургула келишок, смачно крякнув і спробував настромити на виделку ті драглі, але виявилися вони надто спритними, бо щоразу з-під виделки вистрибували і вилітали з тарелі на стіл. Тоді старий вирішив їх руками піймати, це йому вдалося, але коли кинув до вуст, драглиста маса вискочила з-поміж зубів і впала під стіл.

— Що воно за проява? — дивувався Гургула, але так просто не здався і продовжував кидати хитрі драглі до рота руками. Однак жодного шматка так і не вдалося розкусити, усі вони вислизали і хляпали на підлогу.

А там наставала черга Босого, він справно клацав зубами, але і йому не вдалося нічогісінько проковтнути.

Босий навіть спробував загарчати, але драглі на його гарчання не звернули жодної уваги.

Врешті Гургула підібрав з-під столу усі драглі, поскладав їх на тарелю, розрівняв і став терпляче чекати сина.

Нарешті той прийшов і відразу поцікавився:

— Ну, що тату? Пообідали?

— Ай, де пообідав! Ото на свою голову вибрав якісь драглі — не драглі... Штрикав у них видельцем, штрикав, а вони тілько скачуть, як блохи в різні боки. То я й не став їх їсти.

— Та то не драглі, а вустриці. Зараз я вам замовлю щось ліпше. А вустриці треба їсти ложкою. О, видите? Трошки посолити, поперчити, витиснути кілька крапель цитрини і можна їсти.

— А ну-ну, покажи, як воно їсться, — зацікавився Гургула і навіть Босий шию витягнув.

Офіцер і не думав вустрицю розгризати, а відразу проковтнув її.

— Чи ти ба! — вдарив себе по колінах Гургула. — І як же ти спритно її заковтнув! А я ж її кляту що не кину до писка, то вона мені на підлогу — хляп! А там Босий і собі зубами клац! — та тільки жодної не розгриз, усі, мов ті жабенята, йому з пащеки повистрибували.

Не встиг він скінчити, як обличчя офіцера скривилося, побіліло, він закашлявся і враз йому з рота вустриця вилетіла.

— Ага! — втішився Гургула. — Не один я такий нездара!