Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Перший скнилівських віходок
Якось Яцько Пуцик побував у Відні з депутацією Львова, і поселили їх у новому готелі. Ой, чого він тільки там не видів! Усе пізнається в порівнянні. І саме у Відні Яцько зрозумів, як сильно відстав його коханий Скнилів у питанні гігієни від Відня. Аж соромно згадати, які кльозети стоять у скнилівців на городах. Та хіба то кльозет? То ж курінь з патиків і сухого кукурудзиння, а всередині — звичайна яма. Як тільки вона заповниться, яму запорпували, на новому місці викопували іншу яму і туди ж курінь переносили.
Те, що він побачив у Відні, його потрясло. Повернувшись додому, відразу замовив теслярам змайструвати дерев’яний кльозет з гибльованих дощок. Звичайно ж, за пляном, який накреслив Яцько. Без ями, звісно ж, не обійшлося. Яму викопали на городі в Яцька, а довкола неї збили з дощок буду з дверима і дахом. Всередині зробили одну діру на сидженні. Яцько зайшов досередини, оглянув усе і подумав собі: «А що, як моїй старій захочеться до кльозету тоді ж, коли й мені?». І наказав Яцько ще одну діру вирізати.
Отже у Яцьковому кльозеті були одні двері, але дві діри — одна біля другої, а стіни між ними не було. У неділю рано запросив до себе усіх радних і оповів їм про те, що побачив у Відні. А головне про те, як високо стоїть там гігієна. Після цього він повів їх на город і задемонстрував споруду, якої ще у Скнилові ніколи не було.
Після цього сіли за стіл і пані Пуцикова поставила на стіл велику макітру кнедлів зі сливками. Ну, а після такого вгощення одному з радних закортіло провідати місцеву пам’ятку архітектури. От він зайшов досередини і уважно розглянувся. Нічого подібного бачити йому ще не доводилося. На хвильку замислився, потім ляснув себе в чоло:
— Ага! Вже знаю!
Всадив ліву ногу в одну діру, праву в другу, а посередині зробив свою пильну справу. Можете уявити, яку втіху мав потім Яцько Пуцик.
Веселі трафунки
Чортячий хвіст
Колись у давнину студенти медицини мусили купувати трупи для того, щоб вивчати анатомію та хірургію. Двоє львівських студентів медицини приїхали до Збаража на вакації. Саме на ту пору помер там у шпиталі якийсь жебрак, якого дві баби пильнували. Студентам спало на думку викрасти труп жебрака і зайнятися наукою на дозвіллі.
Купили вони горілку, заправили її медом та кількома краплями опіуму і прийшли до шпиталю, ніби провідати покійного. А там почали тяжко зітхати, гаряче молитися й оплакувати, якої вони тяжкої втрати зазнали. Старим жінкам така ревна побожність припала до вподоби, слово за словом розговорилися вони зі студентами, а ті вийняли пляшку та стали бабів пригощати. А при цьому завели бесіду про духів, упирів і чортів.
Нарешті, помітивши, що бабці твердо заснули, дали їм у рук волового хвоста, відчинили вікно і винесли трупа.
Вранці бабці прокинулися і дивляться — жебрака нема, а в їхніх руках якийсь хвіст. Тут їм нічого іншого не свінуло у голові, окрім того, що трупа викрав диявол.
Ціле місто ні про що більше не говорило, тільки про викрадення покійного жебрака та що баби мали таку бійку з чортом, аж вирвали йому хвоста.
Порада святого Миколая
Була собі господиня в Брюховичах, котра хоч і мала доброго чоловіка, але весь час оком кидала на молодого наймита. Але мусила пильнуватися перед чоловіком, щоб, не приведи Боже, не помітив її захоплення. І не вигадала вона нічого мудрішого, як податися до ворожки та попросити у неї якогось засобу, аби чоловік її осліп.
— А нащо то вам, ясна пані? — поцікавилася ворожка.
— Ой, не знаю чи й казати...
— Та кажіть, кажіть, мені все можна казати.
— Є у нас наймит... молодий, гарний...
— А-а, далі можете ніц не казати. Скажу вам, як зарадити. Підіть до лісу, там коло ставу росте крислатий дуб. А на тім дубі об’явився святий Миколай. От у нього і попросіть поради.
Ворожка була мудра і не бажала зла цій родині, тому тихенько усе розповіла чоловікові тієї жінки. Наступного дня він почепив собі довгу бороду, пішов до лісу і виліз на дуба.
Жінка не забарилася. Прийшла до дуба, впала на коліна і стала просити:
— Святий отче Миколаю, змилуйся! Зроби, щоби мій чоловік став темний!
— Нащо то тобі? — спитав чоловік, змінивши голос.
— Є у нас наймит... молодий, гарний...
— Далі можеш не казати. Навари багато пирогів, помасти добре маслом, зготуй печеню, ковбасу і годуй його так три дні, то він стане темний.
Втішена жінка поквапилася додому і відразу кинулася робити пироги та пекти м’ясива. А тут і чоловік повернувся нібито з поля. Жінка коло нього скаче, мало не кудкудаче, та до столу припрошає, пироги підсовує, а до них миску зі сметаною.
Три дні чоловік розкошує, як неабиякий пан, а третього дня надвечір раптом каже:
— Ой, жінко, щось я ніц не виджу!
— Та йди! — ніби не повірила жінка і стала йому перед очима руками махати. Але чоловік ані оком не зморгнув. — Йой, що я, бідна головонька, буду робити! — загойкала вона та, взявши чоловіка за руку, підвела його до печі і помогла на піч вилізти.
А потому закликала наймита і почала його вгощати тими самим смаколиками, що й чоловіка. Як попоїли вони, то стали шептатися та обніматися, а як дійшло до поцілунків, то чоловік уже не витерпів:
— Чи ти, хлопче, господар до моєї жінки, чи я? — раптом гаркнув він та, зіскочивши з печі, почав обох палицею хрестити, приказуючи: — Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая!
Відлупцював обох у смак так, що надовго відбив охоту до любощів.
Жебрак-злодій
Навіть серед жебраків панували свої гонори, навіть вони пишалися своїм походженням. Особливо жебрак, який і предків своїх мав жебраками. Нехай-но тільки якийсь незнайомий обдартус стане поруч нього, то цілий град обурених слів сипоне йому на облізлу голову:
— А ти відки? Я з діда дід, а ти заволока, перейдисвіт, жабоїда, нехристь.
Ну, а вже жебрак-лірник — то пан над панами, він співав набожні і світські пісні та балади, слухаючи які, присутні незмінно витирали сльози. Деколи ті балади могли бути сороміцькі, часто тоді проводир остерігав його: «Пани йдуть!» і тоді дід співав «Пречистая Діво Мати руського краю!», а коли вони його минули, питав:
— Чи дали що?
Коли ж нічого не дали, то гукав:
— А нехай їм буде на безголов’є та на короткий вік!
Розповідають, що один убогий чоловік, ідучи дорогою, подумав собі: «Якби я що-небудь знайшов, то поділився б із першим стрічним». Ледве це промовив, як дивиться: лежить на дорозі гаман з грішми.
Чоловік порахував гроші і половину відклав, аби віддати тому, кого зустріне. Не далеко зайшов, як зобачив при дорозі жебрака. Підійшов до нього і, оповівши свою пригоду, дав йому гроші. Дід сховав гроші до торби і каже:
— Покажіть мені ваші гроші, най я їх перерахую.
Той, не думаючи нічого поганого, віддав гроші, а жебрак ухопив їх і хутенько кинув до торби. Чоловік до нього:
— Віддайте мої гроші!
Жебрак наробив такого крику, що аж люди повибігали з хат, а жебрак репетує:
— Бійтеся Бога, рятуйте мене! Розбійник нападає!
Всі повірили дідові, скрутили чесного чоловіка і до судді запровадили. Суддя висварив його і вигнав, бо не міг той нічим довести своєї правди. А ще до того інший дід поклявся на Біблії, що на власні вуха чув, як чоловік намагався вкрасти гроші.