Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
І в Холмі траплялися шахраї та злодії. Отож, коли уже втретє в синагозі обікрали скарбонку, до якої складали пожертви для бідних, рада старійшин звеліла шамесові зробити усе, щоб убезпечити скарбонку від злодіїв.
Шамес три дні ламав голову, аж врешті наказав сторожу почепити її високо на стовпі.
— Як ми маємо до тої скарбонки дістатися? — обурювалися перші ж жертводавці, які хотіли кинути до неї кілька копійок.
Тоді шамес подався до ради і повідомив:
— Ваш наказ я виконав, але постала інша проблема.
— Яка?
— Ніхто до неї не може дістатися.
Знову рада тяжко замислилася і після тривалих дебатів постановила:
— Першу проблему вирішили, — промовив голова, — скарбонку від злодіїв убезпечили. А другу проблему вирішимо таким чином, що поставимо сходи, аби жертводавці мали змогу туди дістатися.
Гарний спосіб
Дев’ять холмщаків пішло на річку купатися. Коли ж вони вийшли на берег, то вирішили перевірити, чи ніхто з них часом не потонув. Став один рахувати: один, два, три... вісім. Одного бракує. Тоді інший береться рахувати: і в нього вісім. Так усі по черзі рахували, і в кожного виходило вісім, а це означало, що хтось із них таки втопився. Ото лихо. Когось нема серед них, але кого? Сіли вони на березі та й журяться. Коли це надходить якийсь подорожній і питає:
— А чого то ви так тяжко журитися?
Вони й розповіли йому, що хтось із них потонув, але вони не можуть довідатися, хто саме. Перехожий їх перерахував і розсміявся:
— Не журіться. Вас дев’ятеро.
Але холмщаків не так легко переконати:
— Жартуєте? Звідки нас дев’ятеро, коли ми всі рахували і виходило восьмеро, га? Ич який мудрий знайшовся!
— Добре, — сказав чоловік, — тоді зробимо ось як. Ви всі ляжете животами на землю і зробите носами ямки. А потім підведетеся і порахуєте ямки.
Така рада усім сподобалася і, коли ямки порахували, вийшло таки дев’ять. Радісні холмщаки повернулися додому, радіючи, що ніхто з них не потонув, а в майбутньому такий чудовий спосіб, як випорпування носом ямок, став добрим холмським звичаєм для всіх, хто ходив купатися, чи на полювання.
Сторож
Якось до Холму приїхав коваль і став там жити. Коваль мав руде волосся і руду бороду. Коли його побачив місцевий рабин, то відразу сказав собі: «Коваль рудий. А всі руді — це завше дурисвіти, а всі дурисвіти — злодії».
Серед жидів зчинився галас: у Холмі злодій! Особливо перейнялися цією звісткою крамарі. Вони прийшли до рабина і попросили ради. Рабин, довго не міркуючи, сказав:
— Оскільки злодії крадуть уночі, коли всі крамниці зачинені, то нема іншого виходу, як почати торгувати саме вночі, а вдень спати. Відтепер крамниці будуть у безпеці.
Так вони і вчинили, але новий клопіт: вночі ніхто нічого не купував. Зібралися крамарі знову у рабина і стала жалітися: що робити?
— Та що робити, — знизав плечима рабин, — треба найняти сторожа.
— Але сторожу треба платити.
— Що то є оплата одного сторожа? Для міста це дрібничка.
Крамарі порахували витрати і вийшло, що на спілку це не такі вже великі гроші, й погодилися. Тієї ночі сторож, якого вони найняли, став на першу варту. Але вночі було зимно, і наступного дня він попросив, аби йому купили теплого кожуха. В кожусі було тепло, але ходячи вулицями, сторожеві різні думки лізли до голови. Адже він у тому кожусі нічим не вирізняється від інших людей, і хтось може подумати, що він не сторож, а злодій.
Рабин порадив вивернути кожух навиворіт.
Так він і зробив. Минуло два дні, і він знову прийшов до рабина.
— Я боюся вартувати у кожусі вовною наверх, бо ану ж з лісу вибіжить вовк і подумає, що я вівця?
— І що ти пропонуєш?
— Купіть мені коня.
З наступної ночі сторож уже їздив на коні, але що їздити на конях не вмів, то дуже боявся. Прийшов до рабина і каже, що боїться їздити на коні, бо кінь може його скинути, і він розіб’ється.
Рабин порадив коня прив’язати до стовпа. Усю ніч кінь був прив’язаний до стовпа, а на коні сидів сторож. Вранці крамниці виявилися пограбовані. Купці привели сторожа до рабина і стали нарікати. Рабин спитав у сторожа:
— Як так могло статися?
— А так, що кінь був цілу ніч прив’язаний до стовпа, а я цілу ніч просидів на коні.
— То треба було злізти з коня.
— Але якщо б мене зустрів вовк і подумав, що я вівця?
— То треба було вивернути кожуха всередину вовною назад.
— Тоді б ви мене взяли за злодія.
— То треба було скинути кожуха.
— Тоді б я замерз.
— То треба було кричати!
— О, ти бач які розумники! Мене найняли, щоб ви могли спокійно спати. Так чи ні?
— Так.
— То навіщо ж я буду кричати і будити вас? За таку мудрість сторожу підняли оплату.
Файфель шукає себе
Жив собі у Холмі хасид Файфель. О, то був такий хасид, що тільки пошукати. Вбирав тільки обшмульганий каптан, який пахнув цибулею і тютюном, але зате на голові носив хутряну шапку з соболиним хвостом. Скроні Файфеля оздоблювали довгі закручені пейси. Ніхто на весь Холм подібних не мав, і Файфель ними дуже пишався. А ще Файфель пишався тим, що його пальці перегорнули геть усі учені книги, які містилися в місцевій синагозі. Звичайно, це зовсім не означало, що Файфель ці книги читав, але йому і цього було достатньо. Мав таку міну, ніби сам ті книги написав, бо вважав себе не простим хасидом, а вченим хасидом і дивився на всіх інших згори.
Одне слово, був він дуже зарозумілим, хоча насправді плутав геть усе, і того, що вранці прочитав, увечері вже не пам’ятав, а що звечора постановив собі не забути, то зранку йому з голови вилітало в одну мить. Бувало й так, що коли він збирався йти в синагогу, то не міг знайти свого вбрання, бо не пам’ятав, де його подів, а коли знаходив лівого черевика, то бракувало правого. Але Файфель вважав себе за великого вченого і мав ту свою забудькуватість за нормальну річ. Єдина незручність — через постійні витрачання часу на пошуки то вбрання, то окулярів, то молитовника, завше запізнювався до синагоги.
Врешті-решт постановив собі зробити з тим усім порядок. Одного вечора, перед тим як влягтися спати, узяв картку паперу і написав: «1. Окуляри — на столі. 2. Каптан висить на дверях. 3. Шапка лежить на кріслі. 4. Черевики — під ліжком. 5. А я лежу у ліжку».
Після цього він сховав картку під подушку і заснув із блаженною усмішкою, маючи певність, що вранці вже його не чекатиме жодна несподіванка.
Як тільки перші промінчики сонця залоскотали Файфелевого носа, він встав, витяг папір з-під подушки і прочитав: «Окуляри — на столі». Чудово! Файфель вдягнув окуляри і читав далі: «Каптан висить на дверях». Ага! Він зодяг каптан, потім дізнався, де лежать черевики, взувся, а коли дійшов до п’ятого пункту: «А я лежу у ліжку», подиву його не було меж. Він уважно оглянув ліжко, але там не було нікого.
Файфель сильно замислився, він став ходити з кутка в куток, заклавши руки за спину, і думати. Він думав так напружено, що аж піт виступив йому на чолі. Ще би! Хіба не він найученіший з-поміж хасидів? А якщо так, то все, що напише його рука — істина. Хіба він не написав власноруч, що лежить у ліжку? Написав. І якщо усі інші пункти, зазначені на папері, виявилися правдивими, а всі речі були саме там, де й мали бути, то нема жодних підстав засумніватися в останньому пункті.
— Отже, я відшукав геть усі речі, — сказав він сам до себе. — Але не знайшов себе. І що це означає?
Тут він відчув, як зимний піт проступив йому на обличчі. Йому стало страшно.
— Якщо мене нема там, де я ще звечора мав бути, це означає тільки одне: я уночі зник! Я зник і мене нема!